Глава 7

Сон у підземному містечку був міцним і спокійним, наче хтось вимкнув їх на кілька годин. Марія прокинулася першою. Вона лежала на м'якому ліжку, слухаючи тихий гул вентиляції, і дивилася на стелю, де м'яке світло імітувало ранкову зорю. Тут було так безпечно і зручно, що на мить їй здалося, ніби всі вчорашні жахи — лише поганий сон. Думати про джунглі, про Софію, про якогось Яструба в горах тепер було неймовірно важко. Тіло молило про відпочинок.

Проте, коли вони зустрілися з Павлом і Денисом біля невеликого кафе на головній «вулиці», стало зрозуміло, що єдності в їхніх планах немає. Павло був напружений, як струна.

— Годину тут сидіти — це година, коли з Софією може статися щось жахливе, — різко сказав він, відпиваючи каву, що смакувала майже справжньою.

Денис, зазвичай більш поміркований, цього разу підтримав друга. — Павло правий. Ми не можемо чекати. Цей Арман розповів, що шлях важкий. Треба рушати.

Марія спробувала заперечити: — А як же сили? Ми ледві живі. Кілька днів відпочинку могли б нас повністю відновити. Ми ж не допоможемо Софії, якщо втомимося й загинемо в першому ж переході.

Але рішучість хлопців була непорушною. У цю мить з'явився Арман. Він почув останні репліки і зітхнув, немов чекав саме цього.

— Я розумію ваш поспіх, — сказав він спокійно. — І шануватиму ваше рішення. Силоміць ніхто тут не тримає. Але дозвольте нам принаймні дати вам у дорогу те, що може врятувати вам життя.

Він провів їх до невеликого складу, де їм видали по сучасному туристичному рюкзаку. Усередині була компактна, але поживна рація на кілька днів, пляшки з очищеною водою, невелика, але чудово укомплектована аптечка. Найцікавішим були дві невеликі рації.

— Це наш внутрішній зв'язок, — пояснив Арман. — Діапазон обмежений, але в горах, якщо ви будете на висоті, може щось і пробити. Якщо опинитеся у відчаї, спробуйте викликати нас. Ми пошлемо допомогу. І пам'ятайте: двері нашого містечка завжди відкриті для вас.

Ця підтримка розвіяла останні сумніви Павла та Дениса. Навіть Марія, зітхнувши, погодилася. Вона не могла залишитися тут одна.

Вони попрощалися з дивовижним підземним світом і вийшли тими ж таємними дверима на поверхню. Вологі спекоті джунглі, наче стіна, вдарили їх по обличчю після стерильної прохолоди. Важкі металеві двері майже безшумно закрилися позаду, злившись з скелею, і стало зрозуміло, що повернутися туди буде не так просто.

Весь день вони йшли, орієнтуючись на вказівки Армана та видні вдалині зубчасті вершини. Рюкзаки значно полегшили життя, але шлях був виснажливим. До вечора вони дійшли до підніжжя гір і почали підйом. Ніч провели в невеликому гроті, влаштувавши чергування.

Наступного дня, зранку, вони продовжили шлях вгору. І ось, нарешті, перед ними відкрився вид на ту саму фортецю Яструба. Вона не була схожою на середньовічний замок, як уявлялося. Це була справжня фортеця: могутній мур з темного, відполірованого часом каменю оточував всю вершину гори. Над муром ледве визирала гладка, срібляста поверхня величезного купола, що укривав те, що було всередині. Вид був приголомшливим і моторошним. Він не говорив про древність, а про високі технології та абсолютну ізоляцію.

Єдиним входом були неймовірно великі, масивні двері, зроблені з того ж матеріалу, що й купол. Вони були щільно замкнені.

— І що тепер? Стукати? — прошепотів Денис.

— А хто нам відчинить? Яструб з оркестром? — відповів Павло. — Краще спостерігати. Треба зрозуміти, як вони взагалі живуть.

Вони знайшли укриття серед скель і завмерли в очікуванні. Час тягнуся повільно. Та раптом роздався низький гул. Частина муру, яку вони прийняли за двері, несподівано від'їхала вбік, утворивши високий арочний проїзд. З нього з шумом вилетіла дивна літаюча машина — не літак і не гелікоптер, а щось середнє, з гладкими обводами та без гвинтів. Вона швидко набрала швидкість і зникла в напрямку океану.

Але цієї миті було достатньо. Крізь відкриті двері друзі побачили, що відбувається всередині. Це не було містом-печерою. Це був ультрасучасний мегаполіс під куполом! Широкі алеї, височні будівлі зі скла та металу, якісь транспортні магістралі. Все сяяло холодним блакитним світлом, різко контрастуючи з теплим сонячним світлом підземного містечка Армана.

Двері закрилися, але видовище на мить прикувало їх до місця. Хто ці люди? Яструб? Що вони роблять на острові? І де в цьому технологічному аду шукати Софію?

Питання зависли в повітрі, гучніші за будь-які відповіді. Тепер вони знали, куди потрапили. Але чи змогли б вони вийти звідти?