Глава 6

Вони обійшли будівлю кругом, але інших дверей чи вікон не знайшли. Єдиним виходом здавалося силоміць відкрити важкі металеві двері. Павло, Денис і Марія впилися плечима в холодний метал, намагаючись зрушити його з місця. Зненацька двері піддалася майже беззвучно, від'їхавши вбік, ніби їх хтось всередині тримав на готові. З темного отвору пахнуло стерильним, прохолодним повітрям, зовсім не схожим на задушливе тепло джунглів.

Перед ними відкрилися широкі сходи, що йшли униз. Стіни були виконані з того ж металу, але тут вони були чистішими, немов їх недавно мили. По обидва боки сходів горіли невеликі ліхтарі, що видавали м'яке, тепле світло, освітлюючи шлях. Це було настільки несподівано та технологічно, що вони на мить оніміли.

— Хто тут? — гукнув Павло, і його голос пішов луною вглиб.

У відповідь — тиша. Після недовгих вагань вони почали спускатися. Сходи були довгими, ведучи кілька поверхів униз. Нарешті вони вийшли в широкий, високий коридор, який здавався нескінченним. Стіни коридору були пронизані дверима, а в глибині виднілися кабіни ліфтів, які, мабуть, йшли ще глибше. Повітря тут було приємним для дихання, ніби кондиціонованим.

Несподівано з-за кута вийшла людина. Це був чоловік літнього віку, високий і стрункий, одягнений у прості, але чисті светри та штани. Його обличчя було спокійним, а озирнулися мудрими та трохи втомленими. За ним з'явилося ще кілька людей — чоловіків і жінок, які з цікавістю розглядали новоприбулих. Вони не виглядали ворожими, скоріше здивованими.

— Вітаю вас, — сказав старший чоловік, і його голос був глибоким і врівноваженим. — Мене звуть Арман. Я керую цим містечком. Ви, мабуть, з нового загону, що розбився? Ми чекали вас.

Він провів їх коридором, який поступово перетворювався на справжню підземну вулицю. Воно розширювалося у величезну печеру, стеля якої була висотою з десятиповерхівку і освітлювалася якимсь штучним сонцем — великою пластиною, що випромінювала тепле, денне світло. Перед ними розкинулося ціле містечко з невисокими будинками, сквером з дивними, але красивими рослинами, що росли без сонячного світла, і навіть невеликим струмком, який, мабуть, був штучним. У повітрі пахло свіжістю та озоном. Скрізь були люди: хтось поспішав по своїх справах, діти грали на спеціальних майданчиках, чулася музика з кафе. Це була досконала, відлажена цивілізація в самому серці джунглів.

Арман привів їх до своєї кімнати, яка знаходилась в самому кінці містечка. Це був не звичайний кабінет, а скоріше великий оазис. Приміщення було наповнене рослинами, деякі з них навіть цвіли. Повітря тут було особливо чистим, наче після дощу. У кімнаті було все необхідне для життя: зони для відпочинку, роботи, навіть невеликий басейн. Все виглядало автоматизованим і продуманим до дрібниць.

— Ми, як і ви, колись опинилися на цьому острові, — розповів Арман, пропонуючи їм воду. — Багато років тому. Наш літак зазнав аварії. Але замість того, щоб гинути, ми вирішили вижити. Ми знайшли цю печеру і згодом побудували все це. Ми створили своє суспільство, зі своїми законами. У нас є все: їжа, вода, електрика, навіть своя мережа — свій інтернет. Але він ізольований, ми не маємо зв'язку із зовнішнім світом. Ми спілкуємося лише між собою.

Тоді Павло, не витримавши, перебив його: —Вибачте... ми шукаємо нашу подругу. Її викрав величезний птах. Ви не бачили її? Можливо, хтось її знайшов?

Арман сумно похитав головою. —Ні, друже мій. У нашому містечку її немає. Але я знаю, про кого ви говорите. Це не просто птах. Це... охоронець. Вождь іншого племені, що живе в горах. Його звуть Яструб. Його люди — це інша група вцілілих, але вони пішли іншим шляхом. Вони стали жорстокими, живуть за законами сили. Яструб полює на тих, хто заблукав. Якщо вашу подругу забрав він, то вам треба шукати її там, — він махнув рукою у бік далеких гір, які можна було побачити на великому екрані, що показував зовнішній світ. — Шлях туди важкий і небезпечний.

Він запропонував їм залишитися на кілька днів, щоб вони могли відпочити, набратися сил і краще підготуватися до дороги. Вони погодилися, вразившись тим, що побачили. Містечко було ідеальним: невеликі магазини з усякими товарами, кафе з їжею, схожою на звичну, дитячі садки, школи. Все працювало чітко, як годинник. Люди були доброзичливими, але в їхніх очах була легка тінь змирення зі своєю долєю.

На ніч їх розселили у невеликих, але комфортних кімнатах у готелі для гостей. Кімната Марії була невеликою, але в ній було все: зручне ліжко, душ, навіть невеликий холодильник із їжею та водою. На стіні висів екран, на якому можна було переглядати місцевий контент — фільми, книги, новини містечка. Все було автоматичне: світло, температура, вентиляція. Ця досконалість була трохи приголомшливою і навіть нереальною після джунглів. Павло і Денис отримали сусідню кімнату на двох, таку саму облаштовану.

Вони залишилися на ніч у цьому дивному підземному раю, але думки кожного були десь далеко — у горах, де, можливо, ще жила Софія. І ця ідеальна цивілізація під землею тепер здавалася не порятунком, а лише тимчасовою зупинкою на шляху до справжньої мети.