Глава 4

— Дивіться, — сипким голосом прошепотів Денис, не відводячи погляду від компаса. — Вона... вона дивиться на Софію.

Усі обернулися на дівчину. Софія несвідомо відступила на крок. Її обличчя поблідніло. —Що?.. Що ти верзеш? — різко сказав Павло, але його погляд також уперто вліпився в нерухому срібну стрілку. Вона дійсно була спрямована прямо на Софію.

Павло, стиснувши зуби, підійшов і рішуче взяв компас у руки. Він був незвично холодним. Він зробив кілька кроків убік — стрілка, немов жива, плавно повернулася, знову вказуючи на Софію. —Чортівщина, — вимовив він.

— Дай мені, — тихо попросила Софія. Її рука тремтіла, коли вона взяла важку бронзу. У ту ж мить коротка стрілка здригнулася, а божевільна, що кружляла, завмерла. Софія скрикнула і випустила компас, немов обпеклася. Вона схопилася за голову. —Очі... бачу очі... скрізь очі... — задихаючись, прошепотіла вона, її власні очі стали скляними від жаху.

Марія з жахом хрестилася. Денис підхопив компас, який тепер знову показував на Софію, але коли він відвів погляд від дівчини і подивився на циферблат, він зрозумів ще одну річ. —Стривайте. Вона... вона не на Софію дивиться. Вона дивиться туди, — він витягнув руку в напрямку, куди вказувала стрілка, — вглиб острова. Прямо в серце цих джунглів.

Вітер раптом зашумів у гілках білого дерева, ніби хтось невидимий глибоко зітхнув. Вибір був зроблений за них. Тепер у них була дорога. Але чи був це шлях до порятунку, чи до нової пригоди

Повітря в джунглях було густе й важке, немов ватне ковдро. Після жахіть біля дерева з білими квітами, тиша, що настала, здавалася глухішою, ніж будь-який шум. Вибір був зроблений — стрілка компаса вказала шлях, і вони рушили вглиб острова.

Перші метри були відносно легкими, але незабаром джунглі почали стикатися. Ліани, міцні як канати, оповивали стовбури дерев, а густі чагарники змушували їх буквально прорубувати собі дорогу затупленим мачете Павла. Робота була виснажливою, повільною. Звук удару металу об дерево глухо гув у повітряній вологості.

Софія та Марія йшли слідом, але їхні сили танули з прижвидшенням. Без своїх телефонів — цих крихітних віконець у звичний світ — вони почувалися справжньо каліками. Понад шість годин повної ізоляції. Шість годин без повідомлень, без музики, без можливості відволіктися від наростаючої паніки жартома у соцмережах. —Я б зараз убила за хоча б п'ять відсотків батареї, — поскаржилася Марія, спітнілим лобом впираючись у спину Дениса. —Тримайся, — буркнув він, але в його голосі не було переконання. Сам він відчував, як тривога гризе його зсередини, але хоч у нього була фізична робота, щоб відволіктися. Дівчата були позбавлені навіть цього.

Софія мовчала. Вона йшла, опустивши голову, немов намагаючись сховатися від невидимого погляду, який, за її словами, вона відчувала. Побілілі пальці міцно стискали ремінець рюкзака.

Коли вони нарешті вивалилися на галявину, усі четверо відчули мить справжнього полегшення. Це була невелика ділянка, залита яскравим, теплим сонцем, яке не пробивалося крізь щільний навіс джунглів. М'яка трава, схожа на оксамит, простяглася до невеликого кам'яного виходу, з-під якого з дзвінким дзюркотом витікав струмок чистісної води. У повітрі пахло медом і дикими квітами. Після похмурої тісняви джунглів це місце здавалося раєм.

— Треба перепочити, — задихано сказав Павло, опускаючи мачете. — І поїсти.

Вони сіли під могутнім розлогим деревом на краю галявини, скинули важкі рюкзаки. Хлопці негайно дістали консерви, а дівчата, здавалося, на мить забули про стомленість, підійшли до струмка, щоб умитися. Марія навіть спробувала посміхнутися, промовивши: «Ніби у кемпінгу, тільки екстрімальний».

Саме в цю мить спокою сталося неймовірне.

З неба, без жодного звуку, на галявину впала величезна тінь. Щось гігантське, сіро-блакитного забарвлення, з розмахом крил, який перевищував зріст людини. Це був птах, але такої люті й розмірів, яких ніхто з них не бачив навіть у документальних фільмах. Його голова була вінчана гострий, як кинджал, дзьобом, а могутні лапи з довгими вигнутими кігтями впилися в землю. Він навіть не подивився на хлопців. Його жовті, бездушні очі впілися в Софію, яка завмерла біля води, немов зачарована.

— Що це?! — скрикнула Марія.

Але було вже пізно. Істота з нелюдською швидкістю ринула вперед. Бувши блискавичним рухом, кігті замкнулися на плечі Софії, пробиваючи тканину її светра. Вона не встигла навіть крикнути, лише видавила з себе захлипуючий стогін. Величезні крила ударили повітря раз, другий, піднімаючи хмару пилу та сухих листків. І через мить вони обоє — птах і дівчина — уже були в повітрі, зникаючи в напрямку глибин острова.

Все сталося за лічені секунди. Тиша, що настала, була оглушливою.

Марія закричала. Гострий, істеричний крик, який розрізав ідилію галявини. Вона впала на коліна, трясучись усім тілом. Павло і Денис стояли, паралізовані жахом, не вірячи у побачене.

— Ні... Ні... — шепотів Денис, дивлячись у небо, де ще миготіла крапка.

— Софія! — заревів Павло, і його голос був повний такої безсилої люті, що аж лунало від неї.

Розпач, що накрив їх, був фізичним відчуттям. Марія залишилася єдиною дівчиною серед двох хлопців, і ця думка, схоже, придавила її ще сильніше. Вона плакала, безутішно, трясучись від ридань, а хлопці не знали, як її втішити, бо самі перебували на межі паніки.

— Він її з'їв! — вигукнув Денис, бігаючи по галявині. — Це ж якийсь доісторичний монстр! Він уже давно її з'їв! Або... або вона впала з тієї висоти...

— Замовкни! — різко обірвав його Павло, стискаючи кулаки. — Замовкни зараз же! Вона жива. Повинна бути живою.