Глава 3

Ні стюардеси, ні пілоти не вижили. Їх просто не було. Коли Денис, перший прийшовши до тями, обійшов навколо зламного корпусу літака, він не знайшов нікого, крім своїх трьох друзів. Лише чотири вони залишилися на цьому безмежному піску: двоє хлопців і дві дівчини. Ніби хтось невидимий рукою витер решту пасажирів з картини, залишивши лише головних дійових осіб цього дивного жаху.

Вони дивилися перелякано один на одного очима, в яких читався цілий океан страху: страх падіння, страх невідомості, і найголовніше — страх перед тим, що сталося з Софією в повітрі. Та Софія тепер була звичайною. Сіла на піску, обхопивши коліна, і тихо плакала, присипаючи сльози піском. Її блакитні очі були червоними від сліз, але це були звичайні, людські сльози. Вона час від времени здригалася, але, здавалося, нічого не пам’ятала.

Павло, стиснувши зуби, розірвав сорочку й перев’язав собі голову. Кров просочилася крізь білу тканину, як червона троянда. Він був практичним. Навіть у шоці він намагався діяти. —Треба оглянути літак, — сипким голосом сказав він. — Води, їжа. Сигналізація.

Але все, що вони знайшли, було жахливим контрастом. Літак лежав на боку, його хвіст відломлений, ніби іграшковий. Кабіна пілотів була розчавлена, а салон — справжнісінька братська могила для тих, кого в ньому не було. Крісла були порожні, пристебні ремені болталися, ніби ними ніхто не користувався. Ця порожнеча лякала набагато більше, ніж тіла.

Вони витягли кілька пляток води, пакет з бутербродами, які готували для бізнес-ланчу, та аварійний сигнальний пістолет з розбитої шафи. Продуктів було вкрай мало — на пару днів, не більше. Телефони, дістані з кишень, показали повну відсутність сигналу. Екрани були мертві, наче їх вимкнули разом із реальністю.

Марія сиділа на піску, не рухаючись. Вона була в глибокому розпачі. —Я нікуди не піду, — шепотіла вона, дивлячись у порожнечу. — Це все. Це кінець. Ми розгнівали Бога, і нас покарали.

Павло зірвався. —Сидіти тут і чекати, поки ми помремо від спраги? Ні! Треба шукати допомогу, джерело води. Це острів, значить, тут щось має бути!

— А може, це не острів? — тихо промовив Денис. — Може, це... інше вимірення? Після того, що сталося в літаку...

Вони подивилися на Софію. Вона мовчала. Суперечка спалахнула,коли вони вирішили рушати вглиб острова. Павло, показуючи на щільну стіну тропічного лісу, заявив: —Ідемо праворуч, вздовж узбережжя. Можна вийти до якоїсь бухти, де проходять кораблі.

— Ні, — заперечив Денис. — Іти по пляжу — марнотратство часу. Потрібно йти вглиб, по центру. Найвища точка. Звідти можна оглянути острів, побачити, чи є тут ознаки життя.

— І попасти в джунглі, з яких не виберешся? Дякую, не треба! —Сидіти на місці — це смерть!

Дівчата мовчали. Марія просто хитала головою, а Софія, здавалося, ледве усвідомлювала, що відбувається. Врешті-решт, після гарячої, але короткої перепалки, вони вирішили компроміс: йти неглибоко в ліс, але паралельно узбережжю, щоб не заблукати. Зібравши врятовані продукти та воду в сумку, вони, мов засуджені, рушили в зелене пекло.

Розділ 2: Зелена пастка

Природа острова була приголомшливо красивою і водночас ворожою. Високі пальми з широким листям пропускали крізь себе сонячні промені, що клали на землю золоті плями. Повітря було густе, солодкувате від ароматів незвіданих квітів і гниття. Яскраві птахи з криком пролітали серед крон, а під ногами шаруділи невидимі істоти. Сонце пекло нещадно, і вже через півгодини ходи їхні сорочки промокли наскрізь.

Вони йшли мовчки, прислухаючись до кожного звуку. Жах від падіння поступово замінювався тривогою перед невідомістю. —У нас навіть вогню немає, — раптом сказав Денис, обриваючи важку тишу. — Як ми будемо готувати? Або сигнали подавати?

— Може, знайдемо кремінь, — безконечно відповів Павло. — Або зробимо собі луску. Вживу їсти не будемо.

— А продуктів вистачить на два дні, — додала Софія тихим, але вже звичним голосом. Всі обернулися до неї. Вона йшла, обіймаючи себе за плечі, але в її очах з’явився проблиск усвідомлення. — Потім що?

Це питання повисло в повітрі. «Потім що?» Вони не знали відповіді. Їхній цивілізований світ залишився десь далеко, за межею океану, разом із зниклими пілотами. Тепер вони були самі з цією красивою та смертельною природою.

Вони йшли ще з годину, продираючись крізь папороті та обплутані ліани. Напруга між Павлом і Денисом не зникала. Кожен вибір шляху супроводжувався похмурими поглядами. Марія йшла, опустивши голову, абсолютно байдужа до оточуючої краси.

Раптом ліс розступився, відкривши невелику галявину. Посередині стояло дивне дерево з абсолютно білою корою і голими гілками, начебто мертве. Але найдивніше було не воно. Біля підніжжя дерева лежав камінь майже ідеальної кубичної форми. А на ньому лежав предмет, що явно не належав до цієї епохи: старовинний бронзовий компас з різьбленим узором.

Павло першим підійшов і підняв його. Компас був важким, холодним. Стрілка всередині неспокійно тремтіла, крутилася навколо, потім завмирала, знову рухалася, ніби не могла знайти північ. Ніби закони магнетизму тут не працювали.

Вони всі мовчки дивилися на цю знахідку. Вона не обіцяла порятунку. Вона лише підтверджувала одне: острів був місцем, де порушувалися звичайні правила. І їхня пригода тільки починалася.