Глава 2

 Ця річ дивилася на них пустими, чорними очима, в яких тепер відбивався їхній власний жах.

Гул всередині Софії посилився, зливаючись з рівним гудінням двигунів у єдину похмуру симфонію. А потім літак рипнув усіма швами і різко пішов у ківінг, наче величезна рука швидкопробно штовхнула його в бік.

«Що це було?» — вигукнув Денис, хапаючись за спинку крісла.

Але ніхто не встиг відповісти. З кабіни пілотів вибіг другий пілот, його обличчя було землянисто-блідим, а в очах читався чистий, неконтрольований жах. Він не звернув уваги на жахливу постать Софії — його власний страх був куди реальнішим. «Ми...ми втратили орієнтацію, — видихаючи, проговорив він, звертаючись до Павла. — Всі системи... вони божевільні. Компаси крутяться, GPS не працює. Ніби нас занесло кудись...» Він не наважився сказати «в Бермудський трикутник», але ця думка витала в повітрі.

Павло, подолавши перший спазм страху, рвонувся до кабіни пілотів. Він був власником цієї машини, він мав контролювати ситуацію. Але те, що він побачив, вибило з нього всю впевненість. Екрани навігаційних систем справді шалено кружляли, показуючи неможливі координати. Головний пілот, ветеран з сивими скронями, метушливо перемикав перемикачі, але його руки тремтіли. Він кинув на Павла короткий погляд, сповнений безсилля. «Нічого не працює,сер. Ніби ми вилетіли з реальності. Тримаємо курс... навмання».

Тим часом у салоні розгортався інший кошмар. Літак знову трясло, він почав повільно, але невблаганно Descending descend, втрачаючи висоту. Предмети зі столів полетіли на підлогу. Увімкнулося аварійне освітлення, заливаючи все багровим світлом, що робило сцену ще більш апокаліптичною.

Денис притиснувся до стінки, його охопила не лише паніка, але й нищівне почуття провини. Він дивився на Софію, що стояла нерухомо, наче епіцентр цього шторму, і йому здавалося, що темні сльози на її обличчі — це і є той самий біль, який вони так легковажно вирізали. «Це ми, — шепотів він сам собі, — це через ту таблетку. Ми розпечатали щось... Ми розгнівали Бога, всесвіт, я не знаю...» Він молився вголос, хапаючись за намисто з хрестиком, якого ніхто ніколи не бачив на ньому.

Марія не витримала. Подвійний тиск — метафізична жуть від перетворення Софії та цілковито фізична загроза падіння — зламав її. Її нервовий сміх перетворився на пронизливий крик. Вона затулила вуха руками, намагаючись заглушити і гул у голові Софії, і рев двигунів, і власні думки. «Зупиніть це! Зупиніть все!» — викрикнула вона і, зім'явшись у комок, впала на підлогу без пам'яті, її тіло безпорадно котилося по нахиленій підлозі.

Павло повернувся з кабіни. Його впевненість, його бравада — все розвіялось, наче дим. Він був лише наляканою дитиною в дорогому костюмі. Він бачив, як Марія непритомніє, бачив лиця друзів, спотворені страхом. «Я не можу...— сказав він пустотливо, звертаючись ні до кого. — Нічого не можу зробити. Немає систем... Ми загублені».

На тлі цього хаосу Софія раптом зробила рух. Вона підвела руку до свого обличчя, доторкнулася до темних сліз, що вже висохли, утворивши на щоках лускатий, блискучий наліт. Її чорні, бездонні очі повільно обвели салон, зупинившись на кожному з них. І раптом вона заговорила, але це вже не був механічний голос. Це був голос, повний стільки болю і докору, що аж стискало серце. «Ви бачите?Воно завжди було тут. Воно тепер завжди буде тут».

Потім вона закрила обличчя руками і застигла. А коли відвела руки — очі були знову ясними, блакитними, повними сліз, але вже звичайних, людських. Вона знову була Софією. Переляканою, збитою з пантелику, з розумом, що ледве сприймає реальність. Вона глянула на свої руки, на друзів, на багряне світло. «Що...що сталося? Де ми?»

Але відповіді не було. Літак з ревом продовжував спускатися, пробиваючись крізь щільну завісу хмар.

І раптом — удар.

Неймовірно жорсткий, ніби всесвіт розтрощили об плінтус. Скло тріснуло, метал скрипів і рвався. Щось важче вдарило Павла по голові, і світ погас.

Тиша.

Солона, тепла вода обличчя. Пісок під пальцями.

Денис першим прийшов до тями. Він лежав на спині, дивлячись на яскраве сонце, що проглядало крізь дим, що чадив десь поруч. Він обережно підвівся. Перед ним розкинувся безмежний піщаний пляж, а на межі джунглів, немов поранений кит, лежав його літак. Хвіст був відломлений, фюзеляж перекривлений, але салон частково зберігся.

Поруч стоїв Павло, блідий, тримаючись за скроню, з якої сочилася кров. Біля нього на колінах сиділа Марія, вона плакала, але була при пам'яті. І трохи далі, сидячи на піску і обіймаючи себе, як дитина, була Софія. Звичайна. Людська. Звичайними сльозами.

Вони вижили. Але тепер вони були в іншій пастці. І хто знає, чи був острів порятунком, чи просто іншою формою пекла.