Глава1

Сонце вже торкалося крила літака, розфарбовуючи хмари в рожеві та золоті кольори. У салоні, більш схожому на розкішний номер готелю, панувала атмосфера розкутості та втоми від відпочинку. Павло, власник цього крилатого дива, розкинувшись у найм'якшому кріслі, розповідав ще одну історію з гольфу, активно жестикулюючи. Марія і Денис сміялися, доливаючи собі вина. Вони були прекрасні, успішні та абсолютно щасливі. Так, принаймні, здавалося збоку.

Лише одна пасажирка випадала з цієї ідилії. Софія сиділа біля ілюмінатора, уткнувшись у книгу. Її поза була напруженою, плечі зведені. Вона не сміялася жартам, не пила вино. Навколо неї був невидимий, але відчутний бар'єр.

«Соф, ну годі тобі втамовуватися в своїх думках!» — скрикнув Павло, звертаючи увагу всіх на мовчазну дівчину. — «Відпочинок закінчився, пора повертатися до реальності. А в нашій реальності треба бути трохи… легшою».

Софія ледве помітно зітхнула, навіть не відриваючи погляду від рядків. «Я добре, Павле. Просто читаю».

«Вона завжди читає, — з іронією в голосі промовила Марія. — Навіть на пляжі. Немов намагається втекти від чогось».

«А може, вона просто знає щось, чого не знаємо ми?» — пожартував Денис, але в його словах пролунала нездорова цікавість.

Саме тоді Денис витягнув із кишені невеличкий блискучий блистер з однією-єдиною таблеткою перламутрового кольору. «Говорили про новий диво-препарат? «Ейфорія». Одна таблетка — і ти вільний від усіх турбот. Ніякої тривоги, ніякого стресу. Лише чиста радість буття. Клінічні випробування пройшли, ось зразок для «особливого» кола».

Всі зацікавлено похилили голови. Всі, крім Софії.

«І що, працює?» — запитав Павло.

«Кажуть, так. Миттєво. Перетворює навіджучених інтровертів на душ компанії».

Погляди всіх знову несвідомо спрямувалися на Софію. Ідея виникла миттєво, без слів. Це був не злий умисел, а скоріше бажання розважитися, «допомогти» їй, зробити її частинкою свого веселого світу.

«Давай підмішаємо їй?» — пошепки, зі смішком, запропонувала Марія. — «Просто подивимося, що буде. Одній таблетці ніхто ще не вмер».

Це була гра. Жарт. Щось настільки ж звичайне для їхнього кола спілкування, як обмін бізнес-картками.

Коли стюардеса принесла Софії чашку чаю, вона на мить відволклася. Цього вистачило. Денис швидким рухом висипав крихітну таблетку в гарячу рідину. Вона розчинилася без сліду.

«Соф, випий хоча б чаю, проснися!» — настойчиво сказав Павло, підсівши до неї.

Софія, нарешті, відірвалася від книги. Вона кинула на друзів втомлений погляд, взяла чашку і зробила кілька ковтків. Нічого не помітивши.

Спостерігати за тим, що сталося далі, було одночасно захопливо та жахливо. Спершу нічого. Потім її погляд, зазвичай сконцентрований і трохи сумний, став розмитим. Напруга в плечах зникла. Кутки губ самовільно поповзли вгору, у посмішку, якої вони ніколи в неї не бачили. Вона відклала книгу.

«Знаєте, а ви праві, — сказала вона, і її голос звучав якось інакше, легше, дзвінкіше. — Відпочинок чудовий. Мені так весело з вами!».

Вона підійшла до бару, налила собі вина, випила залпом і засміялася. Цей сміх був чужим. Він був ідеальним, мелодійним і абсолютно порожнім.

Друзі спочатку радісно переглянулися. Жарт вдався! Вони сміялися разом з нею, радіючи своєму «вчинку». Софія жартувала, розповідала історії, була душою компанії. Вона стала ідеальною. Такою, як вони.

Але через півгодини щось пішло не так. Щастя не згасло, воно почало спотворюватися. Її сміх став занадто гучним, настирливим. Погляд став скляним. Вона почала говорити без зупинки, перескакуючи з однієї теми на іншу, а потім раптом замовкла. Абсолютно.

Вона застигла посеред салону, і на її обличчі завмерла та сама ідеальна посмішка. Але очі... Очі були повні такої безодні німої жури, що аж мороз пішов по шкірі.

«Соф? — обережно торкнувся її плеча Павло. — Ти як?»

Вона повернула до нього голову. Посмішка не зникла. «Я ніколи не була такою щасливою,Павле, — пролунав її голос, механічний і плоский. — Але чому тоді мені так боляче?»

Раптом літак різко кинуло в повітряну яму. Лампи моргнули. А коли світло стабілізувалося, вони побачили щось, від чого кров застила в жилах.

Софія більше не посміхалася. Її обличчя спотворював гримаса немов би від фізичного болю. А з її очей, широко розкритих від жаху, текли сльози. Але це не були звичайні сльози. Вони були густими, темними, наче зробленими з рідкої смоли.

«Що... що з нею?» — прошепотів Денис, відступаючи до барної стійки.

Темні сльози не просто текли, вони, здавалося, прожигали собі шлях по її блідих щоках, залишаючи за собою тонкі сіруваті смужки. Вона не плакала, як людина. Це був процес, наче розгерметизація, коли з неї силоміць виходило щось глибинне і отруйне.

Софія схопилася за голову руками, її пальці судорожно впилися в волосся. «Геть...— прохрипіла вона. — Вийди...»

Літак знову потрясло. Цього разу сильніше. Стюардеса, що спостерігала за всім з жахом біля своїх сидінь, несвідомо перехрестилася.

«Вона ж просто відходняк від таблетки, — намагався раціоналізувати Павло, але в його голосі вже пробивалася паника. — Так має бути. Це... нормально».

«Нормально?!» — скрикнула Марія, вказуючи на Софію тремтячою рукою. — «Ти бачиш її очі? Це не нормально!»

Раптом Софія випросталася. Вона опустила руки, і вони побачили її обличчя повністю. Сльози з смолистої рідини перетворилися на щось нагадує мерехтливу, темну енергію, що випаровувалася з її очей, застилаючи погляд чорною пеленою. Її рот відкрився, але замість голосу з нього виринув низький, грудний гул, наче працював двигун десь усередині неї.