Розділ Другий: Зникнути зі світу

Сутінки знову накрили землю простирадлом гнітючих думок. На вулиці ставало дедалі гучно - сирени поліційних машин, п'яні сварки й гавкотіння бродячих собак були неначе нездоровий подих цього міста.

Марк їхав у малолюдному автобусі, прислонивши голову до вікна. Він думав про те, що йому варто робити. Після вечері у нього не було вдосталь часу поговорити з Алексом, й вони лише перекинулись кількома словами на сходах будинку.

Настрій обох був тривожний і пригнічений. Буквально кілька хвилин тому в репортажі теленовин розповідали про смерть ще одного "інформатора". Ця тема не була приємною, тому містер Кремер заборонив вмикати телевізор під час їжі. Алекс з усіх сил намагався не показувати своїх почуттів, але коли вони залишилися наодинці все ж проявив себе.

- З тобою точно все буде в порядку? -спитав він, кутаючись у спортивну кофту — вечером холодний вітер повертався зі свого блукання.

- Ага. Не переживай. Я знаю що робити.

- Зовсім недавно ти говорив інакше.

- Я інше мав на увазі. Я не знаю куди рухатись далі, і як розв'язати цю проблему, але особисто мені ніщо не загрожує.

- Мені здається, тобі треба кинути це все...

- Алекс. - перебив товариша Марк. - Давай потім про це поговоримо.

- Добре... Просто знай - я не впевнений в тому, що може статися, але я завжди готовий тобі допомогти, най я і з тобою не завжди згоден.

- Я вже це знаю, Алекс.

- До речі, мені необхідна компенсація - пам'ятаєш угоду? - спробував віджартуватися, й перевести розмову той.

- Пам'ятаю - посміхнувся Марк. - Завтра субота, і я зможу до тебе зайти.

- Чому б тобі тоді не залишитись тут? Ти кудись збираєшся?

- Так, до матері. - Тихо відповів йому хлопець.

- О... Он воно як. Давно ти в неї був?

- Майже два місяці тому. Ти, певне, здогадався, що було не до того.

- Як ніби ти без серйозної нагоди до неї б повернувся.

- Твоя правда. Просто іноді варто дивитися в очі своєму страхові, чи не так?

- Хто б казав... Щось знову трапилось?

- Наскільки я знаю - так.

- Тримайся, добре? - задав той риторичне запитання, й наостанок обійняв свого друга. Вони попрощалися, і він ще якийсь час дивився тому у слід. Лише коли він зник із виду, Алекс повернувся у свій дім.

Можливо, саме сім'я Кремер додала Маркові сміливості сьогодні, бо до цього він і не збирався туди йти. Хтось каже, що жити як герой це благородно, хтось - безглуздо, але Маркові було все одно. Це був його сховок від реальних проблем. Він втікав у країну надії, й мріяв, що може змінити світ. Однак той, хто хоче літати, має бути готовий впасти. Настав час повернутися у реальність.

Будинок був не в найкращому стані. Район вважався жахливим, хоча на відміну від його "сховища" - живий. Він піднявся на потрібний поверх - його кроки гулко розносилися по сходах під'їзду. Здавалось, що це його серце б'ється так голосно, повільно і болюче. З кожним кроком Марк відчував що дихати йому все важче. Хлопець дістав із кишені важкі ключі - вони забряжчали, коли той спробував відчинити двері. Досить швидко вони піддалися, й зі скрипом запросили Марка у країну його страхів.

• Я... Я знову вдома - ледве чутно він прошепотів слова, що каменем лежали на його душі, і ввійшов, зачинивши двері.
  
  В кімнаті було темно і душно, всюди розкидані речі. Запах алкоголю й ледве відчутний дим цигарок знайомо вернувся до пам'яті.
  
  - Мамо? - Вже більш голосно гукнув Марк, намагаючись по пам'яті намацати вмикач. Як виявилось, лампочка перегоріла, й він спробував наосліп пересуватись по квартирі.
  
  Досить швидко його очі звикли до темряви, й не побачивши знайомої постаті у вітальні, юнак попрямував до іншої кімнати.
  
  У спальні запах був найсильніший. Він підійшов ближче до центрукімнати, коли почув хриплий жіночий голос
  
  - Ввімкнеш світло - уб'ю.
  
  Жінка лежала на ліжку, її рука, що звисала з нього, тримала майже порожню пляшку від вина. Її довге волосся кольору меду спадало на тонкі плечі. Вона повільно підійнялася, все ще відчуваючи запаморочення.
  
  - Що ти тут робиш? - без натяку на тепло спитала вона його
  
  - Мамо...
  
  - Як посмів? - та підійняла до нього очі, що виблискували у нічній темноті обсидіаном. - Не називай мене так.
  
  Жінка нестійко підійнялася, й підійшла до сина. Він хотів підтримати її - та стояла невпевнено й кожної миті могла упасти, але мати ухилилася від нього.
  
  - Не торкайся мене.
  
  - Гаразд. - промовив хлопець, опустивши руки. Його мати пройшла повз нього, й провівши рукою по комоду, знайшла запальничку і цигарки. - Тобі краще цього не робити - промовив до неї юнак, розуміючи що ті не звичайні.
  
  Жінка, дивлячись на нього, глузливо натиснула на кнопку з насмішкою, та перебільшеним виразом обличчя, й запалила одну з цигарок.
  
  - А що ти зробиш? - Спитала вона, роблячи паузи між затягуванням. - Хто ти такий, щоб мене вчити? Знай своє місце, покидьку. - останні слова та відчеканила, підійшовши впритул до юнака, після чого дихнула тому в лице.
  
  - Ти вечеряла? - Тихо спитав син, коли жінка відійшла. - Навряд чи ти щось собі готуєш. Я подивлюся що є у холодильнику, і сходжу в магазин.
  
  Сказавши це, Марк повернувся, щоб вийти з кімнати.
  
  - Стій! - Вийшла вона вслід за ним, і той зупинився. - Мені нічого не потрібно ні від тебе, ні від твого батька. Забирайся! Мені не треба ті, хто покинули мене. Я казала тобі не приходити! - З кожним словом жінка все більше переходила на крик. - Він забрав у мене все! Ти такий же, Марк! Чого тобі від мене треба?! Чому ти не можеш просто залишити мене?! Залиши мене у спокою! Я ненавиджу вас обох! Забирайся! Йди геть! Ніколи не повертайся! Краще б тебе не було! Ненавиджу!
  
  В голові дзвеніло, й Марку здалося, як ніби він перестає чути крики навколо. На що він сподівався? Він знав, що все так і буде. Він її розумів, але не хотів це визнавати. А коли чув ці слова, вони щоразу однаково ранили. Від фізичного болю є ліки, а як бути з болем в душі? До нього можна лише звикнути. Жити, ніби він вже є нормою. Це єдиний спосіб, який Марк знав.
  
  В божевіллі жінка почала кидати речі. Все, що лежало на меблях поруч полетіло униз. Навкруги було темно, і через бардак небезпечно. Хлопець зрозумів, що не в силі її заспокоїти. Інколи у нього це виходило, однак не цього разу. Він здогадався, що краще було б піти...
  
  Двері зачинилися. З середини Марк почув слова своєї матері. Та говорила спокійно, хоча все ще важко дихала. Її істерика минула, і вона начебто протверезіла, але все одно залишалася трохи не в собі.
  
  - Ніколи більше не приходь сюди. Ключі не вертай - я зміню замок.
  
  Марк повернувся спиною до дверей, й оперся на них. Його ноги підкосилися, і він з'їхав на підлогу. Вії були вологими і важкими, тому він заплющив очі. Запаморочення відступало, й хлопець знову почав відчувати навколишній світ. Утім, він не хотів цього. Було б краще, якби він і далі нічого не відчував. Так чи інакше, але і в поганих звичках жінки є свої причини. Забутися і зникнути зі світу - хоча б на годину, на хвилину, на мить... Може тому у місті й процвітає цей контрабандистський бізнес? Кожен хтів би відволіктися від проблем...
  
  Сходова клітка була для нього мисливською пасткою, принаймні так він себе почував. Він не знав, як довго там просидів, не пам'ятав, як після того йшов нічними вулицями, й не знав, я саме він дістався свого сховку.Марк був схожий на тіло без душі, як ніби та покинула його на певний час. Все ж таки так було краще - наразі вона поранена і слабка, а повернеться до нього вже сильною, коли рани почнуть загоюватись. Треба лише почекати до ранку. Коли він прокинеться, йому стане краще. Так - йому стане краще.