30 Артем

- Шантаж і погрози - це наше все! Ні, щоб спробувати домовитись чи попросити... Так зробили б нормальні дівчата, - невдоволено бурчав Максим, дивлячись у слід дрібним капосницям.

- Де ти там нормальних бачив? Дарма Ася з цими ненормальними зв'язалась. Вони ж такого її навчать...

- Якщо Лілька Ворона вирішила взяти її під своє крило, то все... Зробить з неї таку ж навіжену, як сама, - промовив Максим, важко зітхнувши.

- Ага... А Діана їй у цьому допоможе. Ходімо, Максе, поглянемо, що там Таміла з подружками.

- Пішли... Треба ще щось вигадати про ідіотів із десятої школи, які нібито тут були і все це накоїли.

На дівчат із команди підтримки без сліз неможливо було дивитись. Не тому, що їх комусь було дуже шкода. Вся справа була у жахливому смороді, який їх оточував.

Ми з Максом на відстані їм поспівчували  і розповіли вигадану історію про наших конкурентів із школи номер десять.

Моїй Риті теж дісталося і я дуже її жалів, але наблизитись так і не наважився. Вона сама накликала на себе цю біду, коли вирішила кинути виклик Діані.

Як можна було подумати, що Діана Ділова залишить їхню витівку без відповіді?  

Ми з Максом розповіли нашому вчителю з фізкультури про те, що бачили якихось міфічних хлопців, які нібито були схожі на наших конкурентів.

Оскільки жодних доказів щодо причетності  учнів школи номер десять у нас не було, то фізрук добряче полаявшись, наказав нам порвати тих йолопів на майбутній грі.

Ми з товаришем пообіцяли, що зробимо для цього все можливе і неможливе.

Трохи заспокоївшись, Степан Вікторович відпустив нас з Максимом додому.

- Я впевнений у тому, що ці бідосі зараз сидять у Діани в кімнаті і надривають животи від сміху, дивлячись відео з покаранням нашої команди підтримки, поки ми тут за них віддуваємося, - невдоволено промовив я, виходячи зі школи.

- Думаєш, що вони встигли зняти все на відео? - Поцікавився Максим.

- Звісно, що встигли. Ці пройдисвітки знімають все, що треба і не треба.

- Ага... Особливо те, що не треба, - важко зітхнувши, сказав Макс.

Підозрюю, що ми з ним зараз обох згадали про той компромат, що був у Діани на нас.

- Максе, давай підемо до мене додому і розпитаємо у тих капосниць про те, як вони все це провернули, - запропонував я для товариша.

- Давай. Після того, що нам довелося вислухати від Вікторовича, ми маємо на це повне право... Від криків фізрука, у мене вуха в трубочки поскручувались.

- І не кажи...

Діставшись додому, ми пішли на пошуки навіжених подружок, але дещо стало нам на заваді.

 Під дверима у вітальню зібралась ціла делегація.

Мачуха і Тамара, приклавши вуха до дверей, старанно намагались щось почути. За ними прилаштувались Лілька і Ася.

- Що тут відбувається? - Поцікавився я.

- Тси! - Шикнула на мене Ворона, підсовуючись ближче до дверей, що вели у вітальню.

- До нашої Діаночки прийшов кавалер, - охоче пояснила мені Тамара, підійшовши до нас.

- Що? Який ще кавалер? - Невдоволено запитав я.

- Дуже гарний! - Із захватом відповіла наша хатня робітниця.

- Олег Стрілецький... Такий милий хлопчик, - розповіла мачуха, залишивши свій пост під дверима, який відразу зайняла Лілька.

Що?! Як цей довбаний вилупок посмів припхатись у мій дім?! Це вже занадто! Скільки часу Діана сидить там з ним? Чим вони займаються?

Я збирався увійти до вітальні, але Лілька, мачуха і навіть Тамара перекрили мені шлях.

- Я ж тільки привітатись...

- Потім привітаєшся, Артемчику. Нехай ці двоє ще трохи поспілкуються. Не будемо їм заважати. Бачив би ти, скільки Олег приніс квітів...

- Вони така чудова пара... - Заявила Тамара, витираючи сльози.

Чудова пара?! Та я цьому йолопу зараз всі кінцівки повідриваю і скажу, що так і було...