13 Артем

Помітивши в коридорі  Лільку Ворону, Максим продемонстрував справжні дива спритності і впіймав малу капосницю.

- Попалась, Ворона... А тепер пішли купатись, -  промовив мій товариш, закинувши нахабне дівчисько собі на плече.

Лілька Ворона прутчалась, як могла і верещала так, що навіть я мало не оглох. Що вже було казати про бідолашного Максима?

- Я не вмію плавати! Відпусти мене негайно! Мало тобі того, що ти мало Діану не втопив?! Хочеш ще і мене позбутися?! - Волала на все горло Лілька, не забуваючи лупити Максима кулаками по спині.

- Нічого у тебе не вийде, Ворона! Ми з тобою знайомі із шести років. Я не одноразово бачив на власні очі те, як ти чудово плаваєш. Ти подивись, яка хитра і брехлива пройда, - сказав Макс, спускаючись сходами.

По мірі того, як ці двоє віддалялись, стихали і Лількині крики. Я був не проти подивитись на те, як мій друг буде перетворювати паскудну Ворону на русалку, але на мене чекала дуже важлива місія.

Я мав провчити одне нахабне дівчисько. Моя зведена сестра і не збиралась ховатись.

Вона сиділа собі спокійненько на ліжку і їла мармеладки.

- Можеш не кидати на мене таких вбивчих поглядів, бовдуре. Я, все одно, тебе не боюся, - заявила мені дрібна нахаба, хитро посміхаючись.

- Даремно ти не боїшся, Діано, бо я збираюсь тебе добряче провчити, -  промовив я, наближаючись до своєї зведеної сестри.

- Артеме, ти ж не станеш знущатись над бідолашною, слабкою дівчиною, у якої травмована нога...

- А де ти тут бачила "бідолашну і слабку дівчину"? - Запитав я, недобре посміхаючись.

- Тобі повилазило?! - Налякано поцікавилась Діана, відсовуючись на ліжку подалі від мене.

- Ага... - Сказав я, підхопивши підступну пройду на руки.

- Що ти задумав, йолопе?!  Відпусти мене негайно, козляра безрогий! - Репетувала Діана, коли я ніс її у ванну кімнату. 

- Зараз відпущу. Не хвилюйся про це, - сміючись, пообіцяв я.

- Не смій! Чуєш?! Не смій! Бо я не знаю, що з тобою зроблю! - Кричало капосне дівчисько, прутчаючись.

Я обережно посадив дівчину у ванну і увімкнув холодний душ. Я старанно поливав Діану, а вона верещала так, що у мене мало барабанні перетинки не полопали.

Я веселився, насолоджуючись своєю помстою, поки не помітив, що моя зведена сестра плаче.

Діана більше не кричала, а тільки тихенько схлипувала, заховавши обличчя в долонях.

- Ти чого плачеш? - Запитав я, вимикаючи воду.

- А сам, як думаєш? - Крізь сльози, поцікавилась вона.

- Тільки не треба тут вдавати  із себе нещасну жертву, бо ти сама винна у тому, що сталося.

- Бісів йолоп! Я ненавиджу тебе! 

- А я ненавиджу тебе більше! Сподіваюсь, що ти добре засвоїла цей  урок і більше не будеш мене діставати.

Інтуїція підказувала мені, що дівчина, і справді, плакала від образи, а не вдавала це.

На якусь мить мені стало  шкода Діану і  навіть з' явилась думка про те, щоб вибачитись, але я швидко її відігнав.

Щойно ця дрібна пройда одержала те, на що заслужила. Вона ж перша почала...

Я не знав на кого більше сердився. На себе чи на Діану.

Я вийшов з ванної кімнати, голосно гепнувши дверима. Як же вона мене дістала...

Як на зло, мені згадались її заплакані очі і я важко зітхнув.