Глава 6

Місто стрімко накривала ніч. Сутінки, відчайдушно опираючись, намагалися затриматися ще хоч на хвилинку, але нестримно гасли, перетворюючись на темряву, на непроглядні тіні, відкинуті світлом ліхтарів.

Нейтан встав прямо, трохи відвівши убік праву руку з поверненою назад долонею, немов би захищаючи мене і одночасно наказуючи триматися за його спиною. І від цього хлопця буквально фізично несло холодом.

— Як ти знайшла мене?

Я здригнулася. Його голос! Я ніколи не чула в ньому стільки… злоби? Льоду? Страху?

— По запаху, звичайно, — вона посміхнулася і повела стегном, переносячи вагу на одну ногу. — Знаєш, вона вся пропахла тобою. Ти що… спиш з нею?

Мій рот сам відчинився, щоб заявити, що нічого такого не було, але тут же зачинився — Нейт розправив плечі, склав руки на грудях:

— Так. Це проблема? — і його голос був пронизаний викликом.

— З людиною? — її миле личко скривилося в гримасі відрази. — Фі.

Хлопець напружився. Голос став нижче, наповнився шипінням:

— Не смій. Не смій так говорити. І до того ж це не твоє собаче діло, Тессра!

— Звичайно ж, — дівчина кивнула, і її стрижене під «каре» волосся на мить приховало вилиці темними завісами. — Я ж не собака.

Посмішка зникла з блідого обличчя, перетворивши його в подобу порцелянової маски, і брюнетка зробила крок до нас.

Нейтан вмить змінив позу, повернувши праву руку в початкове «захисне» положення, а ліву виставивши перед собою:

— Не. Підходь.

— У мене завдання повернути тебе додому, кошеня, — не вважаючи на оксамитовий тон, її обличчя залишилося непроникним, тільки в очах повільно займалося ало-блакитне світло. — Так що, може, не будеш робити дурниць і просто підеш зі мною?

— Так, це було б розумним рішенням, — хлопець озирнувся і показав мені очима на під'їзд, після чого знову подивився на дівчину, що повільно наближалася до нас: — Але який тут до біса розум?

Я почала бігти ще на слові «тут». В мить, коли я озирнулася, відкриваючи двері, він неймовірно високо підстрибнув і обома ступнями вдарив її в груди, змусивши брюнетку відлетіти на пару метрів і врізатися в асфальт. А в наступну мить Нейтан вже штовхнув мене в під'їзд, з гуркотом закрив металеві двері і прихилився до них спиною. Я вже встигла заскочити на декілька сходинок, але зупинилася, з нерозумінням дивлячись на нього:

— Що ти робиш?

— Ліа… — двері за його спиною здригнулися від першого удару, змусивши хлопця напружитися і на мить замовкнути. — Будь ласка. Йди сюди.

Все ще не розуміючи, що відбувається, я слухняно повернулася, слідуючи правилу «в незрозумілій ситуації просто підкоряйся людині, що знає більше».

— Зараз, — він говорив досить тихо, із зусиллям утримуючи двері, що здригалися з рівними інтервалами ударів. — Якщо ти хочеш виплутатися з цієї ситуації… Поцілуй мене.

— Що?! — я подивилася на нього ошелешено, і тут же поперхнулася, побачивши його погляд.

— Будь ласка. Зараз це дуже важливо, — він стиснув щелепи, стримуючи новий удар. — Поцілуй і біжи.

Я ошелешено завмерла, абсолютно не розуміючи, що він таке говорить. І як взагалі пов’язаний поцілунок з нинішньою ситуацією. І чому я повинна бігти одна.

— Та… Та що ти таке…

— Ліана! — в голосі Нейтана проявилася твердість, і я миттю зачинила рот. — Я не можу відпустити ці двері, зрушити з місця, тому це повинна зробити ти. Інакше ти втратиш мене прямо зараз.

Можливо, це було занадто відверто. Можливо, моя реакція на його слова була ще більш відвертою і недвозначною. Але я зробила крок до нього і торкнулася його губ своїми. Що б не сталося далі, у мене залишиться цей поцілунок.

Нейт відповів з такою панічною пристрастю, ніби наступного вдиху не буде. Поцілунок, що замислювався як легкий дотик губ, перетворився в темну феєрію, що збила дихання і трохи не підігнула коліна. Це було несподівано, але ніде правди діти, я хотіла цього. Справжнього, усвідомленого поцілунку, наповненого пристрастю і виконаного саме цим хлопцем.

Але минула мить, друга, і він відштовхнув мене, хрипко наказавши:

— Тепер біжи.

Я не хотіла. Не хотіла тікати, залишати Нейтана одного. Але поглянувши в його очі, я просто розвернулася, і помчала щодуху, не помічаючи поверхів. Лише коли двері за моєю спиною зачинилися, я зрозуміла, що мені пекельно не вистачає повітря, а коліна тремтять від перенапруги. Привалившись до стіни, я заплющила очі, намагаючись відновити дихання. Що мені робити? Він ще повернеться? Чи побачу я його ще хоч раз? Питання металися в свідомості, але були дещо туманними, бо основне місце займав СТРАХ. Було настільки нестерпно страшно, що здавалося, що загнане бігом по сходах серце не витримає ще й такого сильного хвилювання і просто зупиниться.

Тому, коли вхідні двері відчинилися, і в кімнату влетів Нейт, тут зачинившись на всі замки, я моментально опинилася поруч і притиснулася до нього раніше, ніж встигла усвідомити, що роблю. А хлопець просто обійняв мене у відповідь, ласкаво, але міцно, немов захищаючи від усього світу. Але тільки в повній мірі відчувши його тепло, я почала приходити до тями. І усвідомила, що мої руки торкаются чогось мокрого, спробувала відсторонитися, але він лише міцніше притиснув мене до себе, уткнувшись носом в плече:

— Це нічого. Це просто подряпина.

Я напружилася сильніше, знову бажаючи вирватися:

— Ти поранений?!

— Не турбуйся, — Нейтан трохи повернув голову, зігрів диханням мою шию. — Це не страшно.

Страх з новою силою зметнувся всередині, змусив тремтіти руки і голос, сплутав думки. Але я спробувала взяти себе в руки, хоч голос все одно продовжив тремтіти: