Відступ 6

Телефонний дзвінок розірвав тишу кабінету. Жінка дістала мобільник, невдоволено скривившись, але її очі здивовано розширились, коли вона глянула на сяючий екран. Потім схаменулася і натиснула «прийняти».

– Так, Володарю?

Руки трохи тремтіли, хвилювання накрило з головою. Він подзвонив їй! Подзвонив сам! Якби у неї була здатність до часткової трансформації, вона б уже без сумніву виляла хвостом.

– Марі, ти ж шукач, так?

Жінка завмерла. Радісне хвилювання змінив страх. Його голос... в ньому набатом дзвенів відчай.

– Так, Володарю..

– Знайди мені її, Марі. Знайди.

Йому не потрібно було говорити «прошу» або «будь ласка». Не потрібно було зусиллям волі створювати наказовий тон. Або ж говорити, кого саме потрібно знайти. Досить було божевільного благання в голосі, чутного навіть в спотворенні мобільним зв'язком. Та навіть якби і не було ціього благання, будь-яке його слово для неї – закон.

– Так, мій Володарю.

У слухавці почулися короткі гудки, і жінка зірвалася з місця, забувши про пальто і шарф. Злетіла по сходах, розполохавши підлеглих, які здивовано сахнулись в різні боки, даючи дорогу господині. Вибігла з будівлі, заскочила в машину і без затримки прикрила очі.

Спогади про лабораторії сколихнулися в пам'яті, спробували знову пробратися до розуму, але їх змела рішуча хвиля непереборного бажання допомогти Йому.

Вдих. Видих. У свідомості проявилася карта міста, об'ємна, як у сучасних фільмах про майбутнє, розкреслена навігаційною мережею, на якій червоним вогником пульсувало розташування її Володаря. Тепер швидше, він не повинен чекати.

Заревів мотор і машина зірвалася з місця, до заданої точки.

Він чекав її біля воріт цілком таки знайомого навчального закладу. У темному волоссі тремтіли котячі вуха, а очі були несподівано світло-карими, холодними і мертвими. Вона майже відразу зрозуміла, що це лінзи, але справа була не тільки в цьому. Він був незвично блідий та фонив настільки сильними і темними емоціями, що їй захотілося перестати дихати.

– Марі...

Вона поборола бажання впасти перед ним на коліна і вдариться лобом об землю, показуючи готовність виконувати любе його слово. Володар цього не любив. Тому вона лише підійшла трохи ближче, віддано заглядаючи в ці самі порожні очі. Хлопець простягнув їй темно-коричневий шарф: 

– Знайди її, Марі.

Жінка забрала річ, притиснула до обличчя, глибоко вдихаючи знайомий запах. Дуже захотілося спитати, що сталося, але вона і цього собі не дозволила. Лише віддала шарф назад і повернулася навколо своєї осі, вловлюючи слід запаху. І повела Володаря туди, куди той слід покликав.

Вони пронеслися по вулиці, повернули в парк. Запах не петляв по алеях, він йшов навпростець, між дерев і кущів, немов дівчина і сама не думала, як і куди йшла. Або їй було начхати.

У горбатого містка, перекинутого через невелику річечку, жінка зупинилася. Опустилася навпочіпки, дивлячись на сірі камені.

– Ось тут. Вона була тут тривалий час, запах дуже сильний. І... їй було дуже, по-справжньому боляче.

І майже одразу озирнулася на хлопця, дивлячись винувато і стурбовано. Він стиснув щелепи, закрив обличчя рукою, потім зробив різкий вдих, знову подивився на неї:

– Де вона, Марі?

Вона повела головою, відстежуючи вже зовсім інший запах:

– Пес забрав її. Вона не йшла сама, він її ніс. Мені йти по сліду, Володарю?

Він здригнувся. Озирнувся в зазначеному нею напрямку, притиснувши вуха до голови:

– Швидше.

І вона знову побігла, як бігла сюди. Полетіла по парку, босими п'ятами по камінню, адже туфлі зовсім не призначені для подібного бігу.

Присутність Володаря і його стан збивали з пантелику і не дозволяли їй знову запустити навігаційну мережу, відразу визначити місце розташування дівчини. Доводилося йти ось так, по-старому, по лініях запаху, втрачаючи дорогоцінний час.

Він слідував за нею. Мовчки, зосереджено. Але від цього не ставало легше. Його біль, хвилювання, страх, відчай, вони були в повітрі навколо нього, перетворювалися на запах, і вона просто не могла від цього відмахнутися, все більше і більше хвилюючись за його психічний стан. Дуже хотілося запитати, що сталося. Але вона не мала права ставити питання.

Марі зупинилася, коли до дверей потрібного під'їзду залишалося метрів десять. Підвела голову, пробіглася поглядом по вікнах багатоповерхівки. Можливо, зараз вона зможе активувати мережу і зрозуміти, на якому поверсі потрібна дівчина.

– Тут ... – вона озирнулася на зупинившогося позаду неї хлопця і запнулася. – Володарю?

Він дивився вгору. Не бродив поглядом, не вивчав. Дивився в певну точку, немов уже знав, де потрібна йому дівчина. І від нього віяло полегшенням:

– Вона там, так?

– Так, – жінка кивнула, все ще нічого не розуміючи. – І пес теж. Це він приніс її сюди.

Хлопець прикрив повіки. Вушка розслаблено опустилися з його полегшеним видихом.

– Добре, – приховані лінзами очі знову відчинилися, але в цей раз вони більше не були такими мертвими. – Дякую, Марі. Ти дійсно дуже допомогла мені. Можеш йти.

І він попрямував до під'їзної двері, зсутулившись і засунувши руки в кишені, справляючи враження побитої собаки, яка усвідомила, що били її за справу.

– Але, Володарю, – Марі стурбовано зробила крок вперед. – Там може бути небезпечно!

Він озирнувся на неї, потім знову підняв погляд на вікна:

– Якщо для мене небезпечно в цьому будинку, то в цьому світі немає більше безпечного місця. Можеш йти. Все буде в порядку.

Він пішов, а вона не знайшла в собі сил не послухатися і піти за ним. Але і не пішла геть, вхопившись за «можеш» в його словах. «Можеш» дало їй простір для маневру, дозволило порушити наказ, не порушуючи його. Це дозволило їй залишитися стояти, дивлячись на вікна. Адже якщо з ним щось трапиться, вона собі не пробачить. 

***