Розділ 18

Кара

 Я заходжу в невелике приміщення, посередині якого стоїть стіл, за ним сидить повна жінка з довгим чорним волоссям, блакитними очима та м’якими рисами обличчя. Вона перебирає стос паперу й навіть не підіймає очі. Біля столу розташована шафа, яка повністю заставлена книжками та теками. А праворуч від неї двері в кабінет ректора. В іншому куті приймальні знаходиться невеликий чорний диван та  прозорий журнальний стіл, з тарілкою повною цукерок в різноманітних обгортках. Поруч, біля стіни, стоїть невеликий прозорий резервуар наповнений водою. Схожий на земний акваріум. Я придивляюсь та бачу маленьку живу істоту. Вона то зливається з місцевістю й пропадає то з’являється та змінює колір і форму. Схожа на рибу, має плавці, але постійно змінює свою подобу, тож роздивитись її детальніше не вистачає часу.

— Добрий день, міс Амалія! Кару викликав Ректор Конрад Адлі, я допомогла їй знайти кабінет, можна я її тут почекаю? — Випалює дівчина на одному диханні та, не чекаючи відповіді, сідає на диван поруч з резервуаром, косячи очі на, я так розумію, тінну скалярію.

Жінка на мить відривається від паперу та підіймає очі на мене.

— Добре, — каже вона переводячи погляд на Лейлу. — Але лишить, будь ласка, декілька цукерок іншим, міс Валіант!

 Я бачу, як дівчина червоніє та киває, відвернувшись від столика з цукерками й повертаючи свою увагу скалярії.

— Кара Адлі, ось ви яка! — задумливо промовляє жінка, окидаючи мене поглядом. — Приємна несподіванка, на жаль містер Конрад ніколи про вас не згадував. До сьогодні. 

Я знизую плечима.

— Певно в нього на це були свої підстави. — відповідаю я аналізуючи слова жінки.

Вона явно не в курсі діла.

— Можливо. — Амалія примружується.

Запановує тиша, яку через п’ять секунд порушує шурхіт обгортки від цукерки, яку відкриває Лейла.

 Жінка відкашлюється та відводить свій погляд.

— Проходьте, міс Адлі, на вас чекають! — вона знову поринає в папери.

 Лейла, жуючи та примружившись від задоволення, впевнено киває мені на знак підтримки. Я підходжу до дверей, стукаю й відкриваю їх.

— Заходьте! — лунає твердий чоловічий голос.

 Я опиняюсь у великому просторому кабінеті, зовсім не схожому на маленьку приймальню. Високий сивий чоловік у мантії сидить за столом і запрошувально вказує рукою на крісло навпроти себе.

— Сідайте. — говорить він, пильно роздивляючись мене.

— Як ваші справи?

— Все добре, дякую. — обираю саме цю стандартну відповідь, бо що ще я можу сказати?

— Добре. — він барабанить рукою по стільниці, — Добре, що добре! — ректор намагається посміхнутися кутиками губ, але йому це погано вдається. — Сем та Кенто мені доповідають про все, що стосується вас, тож якщо щось знадобиться, звертайтеся до них.

 Я киваю.

 Він підводиться й починає нервово крокувати туди-сюди по кабінету.

— Ми щиро шкодуємо, що все так склалося. Робимо все можливе, щоб ви якомога швидше повернулися додому.

 Я киваю.

— Це добре.

— У вашу кімнату вже доставлений “новий” багаж. Там все, що може вам знадобитися в ці дні, якщо чогось буде не вистачати, скажіть Сему, ми вирішимо це питання.

 Я киваю.

— Дякую!

На секунду ректор завмирає та окидає мене поглядом.

— Світ, з якого ви прийшли, який він?

 Я підіймаю на нього очі.

— Не схожий на цей.

Чоловік усміхається на цей раз щиро.

— Можливо, це й на краще.

— Можливо, — відповідаю йому я на його усмішку.

— Добре, йдіть на заняття!

Чоловік сідає за стіл, а я встаю.

— Пане ректоре, зі мною міс Лейла Валіант, вона мені показала дорогу до кабінету та чекає на мене…

Чоловік хмикнув.

— Я зрозумів, міс Кара, скажу, що ви обидві пропустили заняття, бо були в мене.

— Дякую, — усміхаюсь я чоловіку.

— Це я вам дякую! — каже чоловік і починає перебирати якісь речі на столі. — Йдіть, бо запізнитесь на наступне.

 Я киваю.

— До побачення, — кажу та виходжу з кабінету.

 У приймальні панує тиша: Амалії немає. Біля Лейли на столі стоїть вежа з обгорток від цукерок. Дівчина розвалюється на дивані, спостерігаючи за істотою, яка має фіолетовий колір і вигляд трикутника з очима та плавцями.

— Кара, ти щось швидко! — встає Лейла з дивана та мигцем кидає погляд на дві останні цукерки, які залишились на столі. — Хочеш? — питає вона мене злегка почервонів.

— Ні, дякую, — чемно відмовляюсь я, — А де…

— Міс Амалія пішла відносити якісь папери новому вчителю.

— Ясно, — киваю я.

— Ну, пішли скоріше! — дівчина швидко згрібає обгортки в руку, а потім засновує в кишеню останні дві цукерки. — Не дивись так на мене! От коли скуштуєш, тоді все сама зрозумієш! — кидає вона мені й викидає обгортки в смітник біля столу Амалії.

— Я нічого тобі про це не говорю, їж, якщо тобі вони так подобаються!

Дівчина сяє усмішкою.

— Пішли! - каже вона й відкриває двері.

Ми виходимо в безлюдний коридор. Йдуть заняття, тому всі розбіглися по аудиторіях.

— Ректор, повідомив, що прибув мій багаж. Ми могли б зайти в гуртожиток, що б я взяла свої зошити, раз в нас все одно є час до наступного заняття? — питаю я роздивляючись спустошений коридор.

— О, це чудова новина! Звісно! — відповідає Лейла та бере мене за руку.

Ми йдемо коридорами до виходу з академії, і раптом я помічаю, що двері однієї з аудиторій широко відчинені, а зсередини доносяться гучні звуки та сміх. Лейла стискає мою руку, потім відпускає її та обережно підкрадається до дверей. Я йду за нею. Ми заглядаємо в аудиторію та бачимо двох адептів: один має довге зелене волосся, а інший — коротке жовте. Вони пускають різні заклинання в маленького червоного дракона, який стрибає та перелітає з місця на місце, уникаючи атак. Хлопці регочуть та продовжують знущання.

— Давай, танцюй, тупа ящірко!