Розділ 17

Кара

 Сем заглядає в кожну аудиторію по дорозі, і третя виявляється порожньою. Все повторюється знову, як і годину тому — двері зачиняються прямо перед обличчям Лейли.

— Ну що? — він пильно дивиться на мене.

— Що?

— Дізналась щось про вчителя? — нервово питає Кенто та підходить ближче.

— Ні, нічого. Він просто проводив урок, розповідав про магію, після заняття до нього підійшли декілька адептів, але нічого такого я не помітила, хіба що…

— Що? — нетерпляче перериває мене Сем.

— Він якось дивно постійно дивиться на мене, здається щось підозрює, хоча я не давала жодного приводу.

 Кенто сідає на стілець біля вчительського столу.

— Мда, попадос! — протягує він.

— Не зовсім, — вимовляє Сем та оглядає мене з низу вверх посміхаючись. — Якщо я вірно зрозумів, то можливо ти йому подобаєшся.

— Подобаюсь? Як це? Чому? 

 Моя система починає аналізувати всі вчинки вчителя, які стосувалися мене, але крім дивних поглядів нічого не знайшла. Певно Сем помиляється. 

 На землі бували випадки, коли люди закохувалися в роботів. Вони відмовлялись від стосунків з іншими людьми та жили до самої смерті з роботами. Іноді роботи виходили з ладу, тоді закохані в них господарі лагодили їх не даючи утилізувати. Іноді ремонтувати було вже не можливо чи небезпечно й компанії не бралися за це, бо не хотіли брати відповідальність, якщо щось пішло б не так. Так з'явились підпільні майстерні, які допомагали лагодити таких роботів. На землі навіть виник рух за право брати шлюб з роботами, але поки що вони нічого не досягли. Людство дуже боїться переваги штучного інтелекту над людьми, а такий крок, як шлюб з роботами, вважають небезпечним. Не можна показувати штучному інтелекту, що він може бути рівнею людям, тому ніхто навіть не розглядає цю можливість.

В мене ж не закохувались. Бажали? Так. На секунду, я ловлю себе на думці, чи хотіла б я відчути це людське почуття, про яке знято стільки фільмів та написано купу книг. Можливо. Хоча, мені б хотілось відчути хоч щось. Система знову видає мені оповіщення про те, що думати та ставити собі питання — заборонено. Я блокую їх. Чому так? Можливо в мені щось зламалося? Я не маю права думати про це. Я не маю права питати в себе чого хочу я. Я не маю права хотіти чогось та думати взагалі. Я створена для допомоги людям, на цьому все.

— Чого задумалась? — посміхається Кенто, — вже продумуєш план, як захомутати вчителя? — сміється він 

— Це було б саме те, що треба! — каже Сем і я бачу, як хижо в нього блищать очі.

— Що?

— Що?

Вигукуємо ми з Кенто одночасно.

— Твоя нова задача: звабити вчителя та дізнатися всі його таємниці. І було б непогано, якби ти затягнула його до ліжка. Зайва причина викинути його звідси не завадить. — він посміхається. — Зрозуміла?

— Зрозуміла. — кажу я та починаю аналізувати, як краще виконати це завдання.

 А взагалі... П’ятдесят чотири відсотки заряду. Я знову ловлю себе на не типовій для робота думці. Бистріше б розрядиться, та хай далі самі, що хочуть те й роблять. Аналізую вчинки чоловіків та приходжу до висновку, що вони не добрі. А я створена так, щоб підтримувати добро на землі. Система пише великими червоними літерами слово: НЕБЕЗПЕКА.

— А ще, — Сем дістає з кишені маленьку книжку. — Ось, в неї схожа дія, як у перекладача, тільки коли активована ця, можна читати незнайомою мовою та розуміти прочитане. На жаль, писати ні, — він активує книгу та тицяє її мені в руки.

 Я відчула рукою імпульс, який йшов від книги, а система видала повідомлення: “завантажено новий файл, прилад не вдається розпізнати, прийняти?”

Я приймаю файл. Система проводить аналіз, на панелі стрічкою пролітають різні слова та букви. Я впізнаю їх. Ті самі, які я виводила кілька хвилин тому. Я дивлюсь на книгу, яка світиться в моїх руках. Тепер я вмію не тільки читати, а й писати їх мовою.

— Поклади її кудись, щоб ніхто не бачив та тримай при собі! — каже Сем дивлячись на двері.

Я ховаю книгу в кишеню мантії.

— До речі, це ще не все! Ректор чекає тебе зараз у своєму кабінеті. Це він передав тобі її, коли ми з Кенто повідомили, що ти можеш потрапити під підозру будь-кого, бо не вмієш читати та писати нашою мовою.

— Добре.

— Так що давай йди, у нас ще є справи тому не проводимо. Сподіваюсь, ти все зрозуміла, — підморгує він мені.

— Так.

— От і добре! — Сем відкриває двері, якраз перед тим, як Лейла заносить руку, щоб постукати.

— Карі треба до ректора, відведеш? — питає в неї Сем посміхаючись.

Лейла переводить стурбований погляд на мене, я киваю.

— Відведу, — вона підходить до мене.  — У тебе все добре? 

Знову киваю.

— Пішли! — каже вона, підіймаючи голову, й не дивлячись на чоловіків, гордо виходить. — Я вже зрозуміла, що друге заняття ми пропустимо.

— Ти можеш йти, я сама знай…

— Ой, Кара, давай без цього! Я допоможу й крапка. Просто скажеш ректору, що я тебе привела, бо ти не знала куди йти, хай повідомить вчителя, що ми були у нього, та й все на тому. А я, поки ти будеш у родича, з’їм кілька смачнющих цукерок в приймальні та подивлюсь на тінну скалярію.

— На кого?

Дівчина закочує очі.

— Я бачу, що тобі взагалі не цікаві тварини, від слова зовсім, — каже вона трохи надувши губи.

— Цікаві, просто стільки подій за сьогодні, голова обертом.

— А ну це правда. Сподіваюсь, у тебе немає ніяких справ з цими слизькими типами… — вона мигцем дивиться на мене й далі йде коридором.

— Немає. — усвідомлено кажу неправду я.

— Ось і супер! — усміхається вона й підводить мене до одних з дверей де я нарешті чітко можу прочитати : “Приймальня ректора. Заходити тільки після сигналу!”. Я дивлюсь на Лейлу, вона вичікувально дивиться на мене.

— Приклади руку, Кара, все ж таки чекають не мене! — дівчина вказує поглядом на невелику виїмку біля дверної ручки.