Розділ 16

Кара

 Я дивлюсь на вчителя, система аналізує всі варіанти виходу з ситуації, яка склалася. Як зробити так, щоб ніхто не здогадався, що я не можу ні читати, ні писати? Це неодмінно приверне до мене небажану увагу.

— Кара, тримай! — Лейла протягує мені лист паперу та щось схоже на земну ручку.

Дівчина підсовується та шепоче:

— Я пам’ятаю, що ти загубила свій багаж, тож поки не отримала новий, я з тобою поділюсь, не переживай так! Ти зблідла вся від нервів, так не можна!  — Вона кладе свій підручник між нами.

 Я киваю та чемно усміхаюсь дівчині, перевожу погляд і знову зустрічаюсь очима з вчителем історії.

 Та що ж він так дивиться? Невже щось запідозрив? Я чимось себе видала? Аналізую всі свої слова та дії. Ніби, ні. Ну, крім того, що перевернула біля нього тацю. Але він, судячи з усього, не так вже й засмутився з цього приводу.

— Запишіть, будь ласка, тему нашого вступного уроку: “Основи магічних стихій”.

 Ловлю себе на тому, що йорзаю на стільці та застигаю. Нетипова реакція для робота. Чи варто знову звертати на це увагу, якщо система вже тривалий час видає помилки на майже всі мої дії?

 Приходжу до висновку, що просто буду копіювати закарлюки з дошки, підручника чи з зошита Лейли.

 Повільно та ретельно вимальовую в зошиті незнайомі літери. Захопившись цим, не помітила коли вчитель, примруживши очі, почав спостерігати за моєю рукою, яка виводила слова. Та не помічала б і далі, як би не перехопила його погляд, коли він став біля дошки так, що затулив пів останнього слова спиною. Поправляю рукою волосся та кладу ручку, поглянувши у вікно.

“Я нормальна, я нормальна! Не виділятися! Я просто старанна учениця. Пане вчитель, не дивіться на мене!” Система ніби спілкується сама з собою. Ніяк не можна провалити завдання.

 Тим часом Мігель розповідає про види магії. Система записує кожне слово на внутрішню пам’ять, будь-яка інформація ніколи не буває зайвою. Дивно, але чомусь хочеться посміхатись від того факту, що можна брати її не тільки з завантажених в пам’ять архівів. Це незвично, та цікаво.

— Вогонь, вода, повітря, земля, світло, тінь, блискавка…

Стільки різновидів магії. Все, про що розповідає Мігель має структуру, логіку та сенс. Вчитель згадує про блискавку, та раптом щось всередині мене стукає та затихає. Я проводжу рукою по тулубу зліва, над грудьми. Все як завжди, ніякого стуку. І знову ловлю на собі погляд вчителя.

“Та блін! Що ж таке?” Я удаю, що поправляю ґудзик на мантії та втуплююсь поглядом в підручник і до кінця уроку не підіймаю голови.

— Всім, дякую за увагу, до наступної зустрічі! — каже Мігель та починає шарудіти якимись папірцями.

 Здіймається гомін, адепти швидко збирають свої речі та покидають аудиторію. Хтось з дівчат зупиняється біля вчителя та щось говорить. Лейла кладе у свою сумку підручник та бере до рук мій аркуш.

— Ого, — вигукує вона, — оце так почерк! Ти ніби не записувала, а робила точну копію.

Я сміюсь.

— Дякую, вважатиму за комплімент! — пробую віджартуватися. —  Це моє хобі.

— Хобі? — дівчина підіймає в подиві брову.

— Ну, так. Люблю копіювати. Це… Це заспокоює.

Система підказує, що треба викручуватися з ситуації. Поганим рішенням було копіювати один в один, треба було трохи змінити стиль письма. Чомусь після цього висновку захотілось тріснути себе рукою по чолу, як це робили різні герої в телевізійних фільмах та серіалах. Коли спочатку щось очевидне не спадало на думку, а потім приходило усвідомлення своєї помилки.

— Клас, я ще про таке хобі не чула! Треба буде й мені спробувати! — вона кладе аркуш в сумку та починає спускатися до дверей. — Ну пішли, бо запізнимося на наступне заняття.

 Я починаю спускатися й помічаю, що в аудиторію зазирають Сем та Кенто. Лейла також помітивши їх завмирає та шепоче:

— Вони що, після кожного твого кроку будуть на тебе чатувати?

Я знизую плечима.

— Можливо. Вони… Дуже переживають за мене, тим паче ректор доручив їм за мною слідкувати тож…

— А, ну тоді зрозуміло! — каже вона та продовжує свій шлях.

— Кара, ми дещо забули тобі сказати!  — промовляє Сем до мене, зло поглядаючи у бік учителя, який стоїть та щось роздивляється біля дошки.

— Добре, — відповідаю я й бачу, як Лейла закочує очі.

— Кара, Лейла, постривайте! — чуємо ми голос Мігеля, коли майже переступаємо поріг аудиторії.

 Я завмираю на місці, Лейла обертається, Сем насуплюється.

Невже він щось таки помітив? Треба поводити себе природно. Я обертаюсь та усміхаюсь. Вчитель, який вже йшов до нас глянувши на мене на мить завмирає, а потім прискорює крок.

— Ви щось хотіли? — підвищує він голос дивлячись на Сема та Кенто.

— Так, поговорити з подругою! — каже насупившись Сем та бере мене за руку.

 На мить, я помічаю, як загострюються риси обличчя Мігеля, на вилицях грають жовна, а руки стискаються в кулаки.

— А я думав ви прийшли за вашим артефактом, не так він вам певно вже й треба!

Сем стискає мою руку у своїй та примружившись посміхається.

— Я прийду за ним, не хвилюйтесь, але зараз мені дуже потрібна Кара, її то я все ж можу забрати зараз і без жодних умов. — Сем обіймає мене другою рукою за талію.

Я чую, як скриплять зуби Мігеля, а посмішка Сема стає ще ширшою.

— Ми запізнимося зараз на наступне заняття! —  вигукує Лейла ставлячи руки в боки.

—  Не запізнитеся, ми швидко! — шепоче Сем й тягне мене в коридор.

 Мігель лишається стояти біля кабінету дивлячись нам услід. Лейла та Кенто йдуть трохи позаду.