Розділ 15

Райз

Я йду коридором швидким, впевненим кроком, намагаючись не привертати зайвої уваги. Не біжу, бо це було б підозріло. Але кожен мій крок гучніший, ніж хотілося б. Студенти навколо мене спілкуються, сміються, вирішують свої справи, не підозрюючи, що в академії зараз перебуває людина, яку шукають на кожному розі.

Я мав сховатися тут. Це місце було ідеальним вибором. Еманації магії від усіх цих чарівників — від новачків до досвідчених — мали збити будь-які пошукові заклинання. Ще й захисні щити, що зводилися проти Танатоса і будь-якого ворожого впливу задля захисту дітей. Тут усе повинно було бути нечітким, замиленим для тих, хто використовує магію стеження. А тепер... Як вони взагалі знайшли мене так швидко?

Я ковтаю грудку, що стала посеред горла, і ледве стримую хвилю паніки. Ні, треба зберігати ясний розум. Стискаю зуби.

Нервово поглядаю на стіни, мимоволі вивчаючи рунічні захисти, що мерехтять у камені. Магічні щити роблять це місце справжньою фортецею, не лише фізичною, а й на рівні простору та часу.

Мої думки літають у різних напрямках, шукаючи пояснень і виходів, поки я продовжую йти коридором, злегка схиливши голову, ніби це просто звичайний день, і я не втікаю від слідчих. Треба швидше вигадати новий план. Я не можу зараз просто втекти, бо знаходжуся надто близько до драконячої сльози та найбільшого архіву артфактів. Мені необхідно лише ще трохи часу...

Попереду перехрестя коридорів. Ліворуч — вхід до внутрішнього саду, праворуч — ще один навчальний корпус. Вибираю праворуч. Якщо піду в сад, опинюся на відкритому просторі, а це останнє, що мені потрібно.

Раптом наштовхуюся поглядом на табличку, що прикрашає чергові двері. Озирнувшись, швидко заходжу до вчительської та прикриваю за собою двері. Всередині просторо, але затишно — кілька м'яких крісел, дерев'яний стіл, книги та пергаменти розкидані то тут, то там. На стіні висить розклад занять. Саме те, що мені потрібно.

Я підходжу до розкладу, уважно переглядаю його, шукаючи власне ім'я… чи, точніше, ім’я Мігеля. Якщо вже грати цю роль, то треба знати, коли й де на мене мають чекати. Але не встигаю знайти потрібну інформацію, як чую за дверима чиїсь кроки.

Паніка накочує, як хвиля під час шторму. Без роздумів я розвертаюсь і ховаюся у шафу, тихо зачиняючи дверцята за собою. Завмираю там, притиснувшись до полиць із мантіями, і відчуваю, як серце шалено калатає в грудях.

Двері до вчительської відчиняються. Двоє викладачів заходять, перемовляючись між собою. Я намагаюсь дихати настільки тихо, наскільки це можливо. Через щілину між дверцятами шафи я бачу їхні обриси.

— Ти бачив цих слідчих? — запитує перший викладач, худорлявий чоловік із глибоким голосом. — Що їм тут треба?

Другий викладач, кремезний, поправляє мантію і відповідає:

— Начебто був якийсь магічний спалах. Хтось відчув його в академії. Кажуть, дуже дивний. Не зрозуміли, що це було. 

Моє серце відбиває швидкий ритм. Але я здивовано насуплююся. Магічний спалах? Застосування сльози дракона неможливо відстежити, воно діє на тіло зсередини. А в академії та поблизу, я не використовував сили. Хіба що продемонстрував їх ректору, але... тут навіть адепти чаклують сильніше. Про що ж вони кажуть?

Прислухаюся уважніше.

— Думаєш, це хтось із наших студентів? — запитує перший.  

— Можливо. Але я взагалі не можу зрозуміти хто і що міг почути крізь наші щити, — відповідає другий.

— Ти не думаєш що це можуть бути якісь поплічники Тана...

— Циц! Ти що про таке вголос говорити? — викладач озирається, щоб впевнитися, що вони у приміщені лише вдвох. У мене лише здивовано підіймаються брови, а чоловік пошепки завершує розмову: — Будеш патякати, ще на тебе подумають.

— Та ти що! Я ж просто... я...

—  Забули. Не знаю, що то було. Могло бути що завгодно.

Викладачі зітхають і підходять до стіни, де висить розклад. Я спостерігаю через щілину, як вони вдивляються у таблиці та перевіряють щось у своїх записах. Запам’ятовую, звідки вони беруть теки та необхідні списки груп.

— Гаразд, — каже один із них. — Сподіваюся, ректор швидко виставить слідчих геть, і паніка не почнеться.

Другий хмикає, і вони виходять, залишивши вчительську порожньою. 

Я ще кілька секунд сиджу нерухомо, прислухаючись до тиші. Потім повільно, з полегшенням видихаю та обережно вилажу з шафи. 

Підходжу до місця, де викладачі дивилися розклад, і швидко знаходжу потрібний рядок. Тепер я знаю, коли й де повинен бути.  

Погляд ковзає до столу, де лежать матеріали викладачів — тека з конспектами, списками студентів та розкладом занять. Це саме те, що мені потрібно. Я хапаю теку, кладу її собі під мантію і тихо виходжу з вчительської, уважно прислухаючись до кожного звуку навколо.

Обравши напрямок, рушаю вперед. Глибоко вдихаю та видихаю, намагаючись заспокоїтись. Можливо, слідчі тут дійсно не через мене. Це думка, за яку я хапаюся, як за рятівне заклинання. Не може бути, щоб мене знайшли так швидко, чи не так? Що, як їхню увагу привернуло щось інше? Може, справді стався якийсь магічний спалах, як говорили викладачі.

Але поки слідчі тут, треба триматися тихо і не потрапити їм на очі. І найкращий спосіб залишитися непомітним — поводитися як звичайний викладач. Відпрацювати свої заняття, ніби все під контролем. От тільки… що я їм розповідатиму?

Я подумки перебираю всі можливі теми й зупиняюся на найпростішому — основи магічних стихій. Дванадцять стихій — це завжди вдалий початок. Простий і водночас достатньо об’ємний матеріал, щоб зайняти кілька уроків. Я ж знаю ці речі настільки добре, що можу говорити про них, навіть якщо розбудять серед ночі.

Тож я проганяю в голові коротку версію того, як все поясню. 

Почну з вогню. Це сила руйнівна й непередбачувана, але водночас вона — джерело натхнення, енергії та змін. Вогонь очищує, залишаючи простір для нового. Іноді, щоб щось створити, треба щось спалити.