Розділ 11

Кара

— Оу, тобі пасує навіть звичайна мантія! — каже Лейла оглядаючи мене з ніг до голови, коли я застібаю мантію на останній ґудзик.

— Що ти маєш на увазі? — повертаюсь до дівчини я.

— Те що ти дуже гарна, от що! — промовляє вона та заливається дзвінким сміхом.

— Дякую, — чемно кажу у відповідь я.

 Люди створюють роботів на будь-який смак, але вони завжди мають привабливу зовнішність. Ніхто не захоче придбати некрасивого помічника. Тим паче ті, для кого робот - це ще й іграшка для здійснення власних сексуальних потреб. Проте для людей із нестандартними вподобаннями, які готові витратити гроші, зовнішність робота можуть створити саме такою, як забажає замовник. Мене ж просто зробили по шаблону. Цей типаж є одним із найпопулярніших серед покупців.

— Ну все, пішли, бо запізнимося! 

 Дівчина взяла мене за руку та потягнула до виходу з кімнати. Я не пручаюсь. Це типова поведінка дівчат. Скільки разів я бачила, як дівчата та й жінки ходять тримаючись за руки? Багато. Вони щось гучно обговорюють, сміються, обіймаються ще й іноді цілуються. Маю наказ поводитися як всі та не виділятися. Це й роблю.

 Лейла закрила двері на ключ та тягне мене за руку по коридору.

— В тебе ж є ключ?

— Так є, вночі містер Грегорі залишив.

— Це добре, що не забув, бо іноді може.

 Лейла усміхається та вітається з багатьма дівчатами, яких ми зустрічаємо на своєму шляху. Ті також махають руками на знак привітання.

— Тільки кілька днів тут, а вже познайомилась з деким, я і тебе потім познайомлю! — каже вона, зловивши мій погляд.

— Гаразд, — киваю головою я.

 Повз пробігає якась тварина схожа на земного кота. Але має яскраво рожеве хутро та маленькі прозорі крила на спині. Система не знаходить по ній даних.

— Ой, диви! Тьямчик! Це вихованець містера Грегорі, він мешкає у гуртожитку.

 Вона підбігає до кота з крилами та обережно гладить його біля вуха. Він нікуди не тікає та навпаки підставляється під руку дівчини.

— Вихованець? — Зупиняюсь біля неї я та роздивляюсь кота.

— Ну так, це вольфелікс, ніколи не бачила таких?

— Таких? Ні. — чесно відповідаю я.

— А, ну так, їх такого забарвлення мало залишилося. — Тварина потягується та йде, дівчина зітхає. — Пішли швидше.

 Я бачу як Лейла насуплюється й більше не усміхається. Ми швидко заходимо в іншу будівлю, та зупиняємося тільки в залі забитому людьми в різнобарвних мантіях. Система аналізує приміщення: зала велика, столи довгі дерев’яні, масивні вікна. Все виглядає так ніби давно потребує ремонту.

 — Пішли! — Лейла тягне мене за рукав до людей, які стоять у черзі в одному з кутків. — Тримай, вона вкладає мені до рук тацю. — Бери те, що тобі до вподоби!

 Дівчина йде вперед, і, проходячи повз прилавок, починає складати тарілки на тацю.

Я повторюю за нею. “Не виділятись.” Так на свою тацю я поставила: якусь рідину схожу на ягідний компот, булку, котлету з овочами. А от від супу, чи чогось схожого на нього, я відмовилась.

 Лейла дивиться на мою тацю та усміхається.

— О, я бачу у нас з тобою схожі смаки, це класно! 

 Я киваю.

— Опа, вільний столик пішли!

 Я крокую вслід за дівчиною. В залі стоїть гомін з голосів та звуків. Дівчата, хлопці, викладачі розмовляють між собою: хтось їсть, хтось просто сидить за столом, а хтось навіть спить. Мій погляд чіпляється за місис Савіту, яка йде залою та з кимось говорить. Якийсь чоловік поруч з нею пильно розглядає їдальню. Ми зустрічаємось поглядом, коли Лейла сідає за стіл. Ніколи не бачила таких сяйнистих очей зеленого кольору. Система починає аналіз: якщо він поруч з місис Савітой, то це певно якийсь вчитель. Його русяве волосся неслухняно куйовдиться на всі боки. Коли посміхається, на щоках з’являються ямочки. Про такі обличчя люди кажуть: миловидне. Чоловік має високий зріст та струнку статуру. Судячи з аналізу чоловік не набагато старший за учнів академії. Я переводжу погляд на тацю, ставлю її на стіл і сідаю. “Не виділятися!”

— Кара, давай їж скоріше, у нас мало часу! — каже Лейла вже сьорбаючи ложкою суп.

 Система аналізує варіанти виходу з ситуації. “Бути як всі, не виділятися.” Сказати, що болить живіт? Можуть повести до якогось лікаря на огляд, це мені точно не потрібно. Якось зіпсувати їжу? В їдальні їжі повно, Лейла може наполягти взяти іншу. Сказати, що не голодна? Можна. Насильно навряд примусить їсти. Але це тільки тимчасовий вихід з ситуації, треба буде придумати щось інше на наступний раз.

— Ти знаєш, щось я не голодна. 

Дівчина підіймає на мене здивований погляд, потім дивиться на мою тацю.

— А нащо тоді понабирала це все?

— Коли набирала, то хотіла, а от сіли та розумію, що зараз це в себе не впихну. — Додаю людського сленгу, щоб звучало більш правдоподібно.

— Ясно, можливо хвилюєшся перед першим днем?

— Так, так! Думаю, що це все через хвилювання. — підхоплюю я гарне виправдання.

— А, тоді розумію! Ну нічого, це перші дні так.Тоді почекай, я дуже швидко доїм! Можеш поки розповісти про себе щось. — вона швидко поклала в рот шматочки булки та почала жувати.

—  Я сирота. Ректор Конрад змалечку допомагав мені в усьому, бо я його родичка. Нещодавно відчула в собі пробудження сили, розказала йому, він сказав приїхати до себе в магічну академію. 

Дівчина давиться шматком котлети, яку щойно поклала до рота й, відкашлюючись, запиває її водою.

— Твій родич ректор Фінсперо?

— Угу, — киваю я.

— Офігіти!

— А ти розкажеш про себе? — питаю ввічливо я та намагаюсь перевести тему з мене, бо розповісти щось більше не можу.

— У мене все менш райдужно, — каже дівчина, витираючи рот серветкою. — я втекла з дому. Бачиш волосся?

 Киваю.

— Обрізала на зло батькам. Вони не хотіли, щоб я йшла навчатися, хотіли, щоб вийшла заміж і народжувала дітей, як “всі звичайні жінки”. Але ж розумієш, якщо не я, то хто? Хто захистить беззахисних тварин? Хто допоможе рятувати наш світ, як не ми? — Дівчина втупила погляд у мій стакан.