Розділ 10

Райз

Я зачиняю двері ректорського кабінету, і тиша коридору зустрічає мене, як старого друга. Відлуння моїх кроків м'яко відбивається від кам'яних стін. Я йду далі, прислухаючись до звуків академії, що поступово прокидається. Попереду — майже година, перш ніж почнеться метушня. Ідеальний час, щоб обстежити територію.

Крокувати коридорами цієї старої будівлі — ніби перегортати книгу з таємницями. Я не маю сумнівів, що тут може бути заховано щось по-справжньому цікаве. Але моя головна мета — знайти те, що мені знадобиться для зілля. Треба повернути собі сльозу дракона.  І зробити це в академії зараз найпростіше. Мені здається це майже кумедним або абсурдним — раніше спіймати дракона було подвигом, а тепер багатії тримають їх як домашніх тварин. Кілька дзвінких монет — і ось перед тобою цей чудовий звір, готовий прислужувати.

Я обертаюсь і помічаю за вікном студентів. Вони сонно йдуть до їдальні. Їхні розтріпані мантії майорять на ранковому вітрі. Дівчата і юнаки молоді та безтурботні. Якби вони тільки знали, що справжні проблеми починаються тоді, коли стаєш дорослим. Хоча я б сказав, що цей момент настає, коли доводиться подорослішати.

Відвертаюся і рушаю далі.

Коридор тягнеться вперед, розгалужуючись у різні боки. Декілька дверей, очевидно, ведуть до класів. Мабуть, варто пройтися до лабораторій. Саме там може бути те, що потрібно. Щось рідкісне, щось магічне, що ідеально підходить для моїх потреб.

І хоч як би мені не хотілося захопитися милуванням красою цього місця, я маю чітку мету. Академія — це лише черговий етап у моєму плані, і я не збираюся тут залишатися надовго. Тож чим швидше знайду те, що шукаю, тим краще.

Я продовжую йти коридором, поглядаючи на різьблені деталі на стінах і дверях. Це місце буквально просякнуте магією. Від ледь помітних рун, що світяться при наближенні, до витончених візерунків на кам’яних стінах, які час від часу оживають, створюючи примарні тіні. Академія дихає чарівною енергією, і я відчуваю, як вона обплутує мене, ніби намагається зрозуміти, хто я такий.

Вікна праворуч виходять на внутрішній двір. Ранкове сонце ледь пробивається крізь туман, що ліниво стелиться над землею. Декілька адептів поволі збираються групами — хтось ще не прокинувся, хтось вже жваво обговорює майбутні лекції. Вдалині я бачу кілька викладачів, їхні мантії майорять у повітрі. Усе це для мене лише сценічний антураж. Моя справжня мета далеко від цього шуму — архіви.

Ноги самі ведуть мене в напрямку західного крила. Я дізнався про це місце з документів, які вдалося дістати раніше. Архіви академії містять не лише історичні манускрипти та заборонені знання, а й одну з найкраще захищених колекцій магічних артефактів. Для зілля мені знадобиться більше, ніж сльоза дракона. Потрібен певний каталізатор — ідеально підійде рідкісний амулет або рунічний камінь, захований у захищеній частині архіву.

Я сповільнюю кроки, помічаючи перший захисний знак на підлозі. Його ледь видно, він ніби зливається з каменем, але я навчився помічати подібні деталі. У голові одразу виникає план. Ці руни активуються тільки тоді, коли зачеплено певні магічні хвилі. З повітряною магією я можу обійти цю пастку непоміченим, змінюючи тиск і не створюючи зайвих хвиль. Хитрість — це моя друга натура.

Підлаштовую дихання і плавно змінюю потік магії. Ледве торкаючись землі, проходжу повз пастку. Вузький коридор веде до масивних дверей, здавалося б, неприступних. Рунічні написи яскраво сяють синім світлом. Ці двері захищені давньою магією, їх не так просто відчинити.

Але я знаю інший шлях. Мені не потрібно зламувати замки або, ризикуючи життям, витрачати сили на ці потужні чари. У лівій стіні є малопомітний пролом — вузький, темний прохід, який, за моїми даними, веде прямо до внутрішньої частини архіву. Його не використовують уже багато років, але я не збираюся легковажно ставитися до цього шляху. Він може бути покинутий, але точно не безпечний.

Я роблю останній ковток свіжого повітря й занурююсь у темний прохід. Ледь відчутний вітерець тягне мене вперед, наче навмисно вказуючи шлях. Стіни тут вологі, холодні, а світло від рун на моїй долоні мерехтить, кидаючи слабкі тіні. Ще декілька кроків — і я опиняюся біля невеликих прихованих дверей. Без жодних магічних захистів — смішно, але вони навіть не підозрюють, що хтось може знати про цей вхід.

Обережно відкриваю двері та опиняюся у глибині архіву. Тиша огортає мене, як ковдра, і я чую лише своє власне дихання. Простір заповнений стелажами зі старовинними книгами, рукописами, деякі з яких світяться слабким світлом, наче вони досі зберігають у собі магію, вплетену в їхні сторінки. Але це лише перша зала архіву. Моя справжня мета — далі.

Я вирушаю глибше, залишаючи звичайні книги позаду.

Встигаю зробити кілька кроків углиб архіву, коли різке постукування каблуків змушує мене зупинитися. Вузький промінь світла прорізає темряву, і я відчуваю, як чийсь пильний погляд пронизує мене наскрізь.

— І що ж, на вашу думку, ви тут робите? — голос дзвенить холодом, але з витонченістю. Переді мною з'являється жінка в строгому вбранні. Її обличчя бездоганно суворе, волосся зібране у досконалу зачіску, а в очах — непохитна рішучість. Ох, відчуваю, буде весело.

— Ах, вибачте за несподіваність, — я одразу надягаю на себе маску люб'язності, — Я Мігель, новий викладач. Вирішив ознайомитися з академією. І от, спокусився розкішшю цих архівів. Ніщо так не привертає увагу, як стародавня мудрість, хіба не так?

Жінка примружує очі, уважно мене розглядаючи, немов намагається побачити наскрізь. Її руки схрещені на грудях, і я відчуваю, як холодний вітер пробігає коридором. Але цей виклик тільки додає мені азарту.

— Новий викладач? Мігель, кажете? — в її голосі звучить підозра. — Моє ім'я Атена Савіта, я заступниця ректора. І мені дуже цікаво, чому я нічого не чула про це.

— О, ректор, мабуть, ще не встиг повідомити всіх, — я знизую плечима. — Знаєте, бюрократія — штука повільна. Але, я запевняю вас, що маю усі необхідні рекомендації. Ви ж не сумніваєтесь у виборі ректора?