Розділ 8

Райз

— Я думав, що ви старший, — чоловік прискіпливо дивиться на мене через стіл. Розвалившись у зручному кріслі великого ректорського кабінету, я закидую ногу на ногу та широко усміхаюся:

— А я думав, що ви тактовніший.

Ця фраза вибиває чоловіка з рівноваги. Він відкриває рот, наче збирається щось сказати, але знову закриває його. Між бровами виникає глибока зморшка задумливості. Я мимохідь відмічаю, що на столі, як і у кабінеті цього чоловіка, абсолютний порядок: листи складені кутик до кутика, приладдя для письма лежить у спеціальній підставці, книги на полицях вишикувалися в алфавітному порядку.

— Вибачте,— прокашлявшись, відповідає Конрад. Він ковзає поглядом по темній стільниці, по своїх руках, і дивиться вбік.

— Та нічого, — запевняю я.

Для мене не вперше удавати з себе когось іншого. Роки життя на вулиці після моєї втечі з сиротинця навчили мене, що я маю вижити за будь-яку ціну. Адже я збирався стримати слово, яке дав Люсіль.

Моя обіцянка прозвучала колись дуже давно, коли світ навколо здавався мені безмежним, страшним та незвіданим. Коли я ще не мав магічних сил. Я пам’ятаю той холодний зимовий вечір, ніби усе сталося вчора. При згадці про це, тілом проходить хвиля тремтіння, ніби я знову відчуваю морозний протяг, у вухах звучать хрипкі стогони старих дощок горища, а поряд маленька світловолоса дівчинка намагається зігріти руки своїм диханням. 

— А у вас тут затишно! — промовляю я, намагаючись змінити тему. Ректор підіймається з крісла та відходить до вікна. Мені здається, що він чимось дуже занепокоєний: він складає руки за спиною, мружиться, вдивляючись у далечінь:

— До війни та зведення бар'єра було краще.

— До бар’єра усюди було краще, — знизую плечима, приймаючи такий очевидний факт. — Війна ніколи не приносить із собою щось хороше.

— Ви були на фронті? — питає ректор. Його раптовий холодний погляд простромлює мене колючою голкою. Скоріше відвертаюся, удаючи що просто дивлюся на картину:

— Якби був, то навряд чи зміг би прийти до вас, — намагаюся зробити так, щоб голос звучав рівно та байдуже, і сподіваюся, що ректор не вміє читати думки.

Тиша поглинає кабінет зі світлими стінами та зручними кріслами, у якому немає предметів розкоші, а тільки мінімальний набір меблів. Мені стає ніяково, немов по мені повзе бридкий слимак очікування. Але я не ворушусь, хоч і не можу більше сконцентруватися на картині. Образ дівчини, що сидить біля лісового озера та спускає на воду вінок, розпливається перед очима. 

Нарешті, Конрад відвертається. Відчуття, що за мною стежить хижак, зникає, і вдається розслабитися.

— То який у вас досвід у викладанні, Мігелю? — ректор повертається за стіл і береться до обговорення професійних питань, а от моя вроджена цікавість вже підштовхує мене до того, щоб дізнатися що саме так засмутило сильного мага.

— Такий, що ви навіть запросили мене викладати у вашій академії, — насмішкувато відповідаю і прикликаю свою магію. Навколо моєї руки закручується вихор, потім він наче змія стікає по передпліччю, перекидається на плече, обмотує мою шию, а після цього розвіюється. Ректора єдиної магічної академії, що нині лишилася у світі, навряд чи можна переконати одним цирковим трюком, тому я переходжу у наступ словами: — Я вивчав магію по всьому континенту. Я бував у горах та у пустелях. Я бачив багато народів, навчався у кожного сильного мага, якого зустрічав. Але і вчив своєї майстерності, бо вважаю, що знання мають розповсюджуватися світом без перепон. Кожна зустрічна людина для нас учень і учитель. Я збирав інформацію в архівах усіх країн, вчився історії у тих, хто жив у часи її творення, і навчав тих, кому ще треба буде створювати історію.

Усміхаюся в обличчя ректора. Справжній Мігель відправився до підземель. Кілька місяців ніхто не матиме з ним зв’язку. Ніхто в академії не знав його зовнішність. І тепер моєю основною задачею буде те, щоб ніхто і не подумав його шукати. Адже ось він я!

Мені не варто надто хитромудро брехати, бо є ризик заплутатися у власних показаннях. Але я буду малювати словами такі візерунки, що у моїх промовах заплутається найдосвідченіший дипломат. Я буду змішувати правду з вигадкою, як вправна господиня змішує приправи для маринаду, і буду жонглювати фактами та легендами, задля створення образу.

— Ви складно кажете, — ректор знову мружиться, як від головного болю. Мені здається, що він хоче ще помучити мене питаннями, і я готовий на них відповісти. Але зненацька чоловік промовляє: — Нам дійсно дуже треба викладач історії. Тому я наймаю вас. Але випробувальний термін - півтора місяця. Якщо за цей час ви зарекомендуєте себе добре, то залишитесь, а якщо ні - ми попрощаємося. Поки що можете йти.

Я навіть гублюся від такого. Здивовано озираюся на двері, але лишаюся сидіти. І це все? Я думав, що буду захищатися довше. Все ж у ректора дійсно сталося щось дуже важливе! Як би мені про це дізнатися?

— Вам видадуть розпорядження на поселення і матеріали для навчання у приймальні, — квапить мене ректор. Я неохоче підіймаюся, роблю крок до дверей, та все ж обертаюся:

— Вас щось тривожить, пане Конрад. Можливо, вам треба допомога? Чи свіжий погляд?

— Ні, Мігелю, йдіть і готуйтеся до роботи, — у цій відповіді звучить загроза, ніби я посмів сунути ніс туди, куди не варто було. Я одразу киваю та швидше йду геть. Але, закриваючи двері, розумію, що і в академії коїться дещо дивне.