Розділ 7

Кара

 Ми швидко йдемо вздовж алеї. Чоловіки крокують попереду мене та про щось жваво перешіптуються. Я не прислухаюся до їх розмови, просто виконую наказ.

 Алея освітлена ліхтарями, лампи яких мають вигляд полум'я, цей ефект створює рухливі тіні на кущах. Дорога вимощена звичайним сірим каменем різної довжини. Обабіч неї на нашому шляху зустрічаються поодинокі лавки. Алею оточують високі дерева з густим листям, тож проаналізувати місцевість та зібрати інформацію більш точно система не може.

 Навколо тихо й чутно лише шурхіт мантій чоловіків, які за весь час після виходу з приміщення ні разу не обертались. Ми повертаємо ліворуч та через декілька хвилин підходимо до входу в іншу будівлю.

 Перед нами триповерхова довга споруда з жовтої цегли з дрібними тріщинами на фасаді. Двері з темного дерева здаються пошарпаними, до парадного входу ведуть три сходинки. Під вікнами, в яких подекуди горить тьмяне світло, ростуть невеликі кущі. На першому поверсі з відчиненого вікна тягне димом якоїсь сушеної рослини, запах якої не може розпізнати моя система даних.

 Ми не зупиняючись заходимо у двері та потрапляємо в широкий хол. Мій погляд зупиняється на відчинених дверцятах які ведуть в маленьку комірку, де має сидіти комендант, але місце пустує. Коридор розходиться у різні боки. Вздовж нього розташовані кілька дверей. На них висять таблички з написами, але я не можу розгледіти, що там написано. Хол освічують лампи з таким самим ефектом вогнища, як і у вуличних ліхтарів.

— Пощастило, що його немає на місці! - чую я розмову чоловіків — Спершу поговоримо з нею, а потім вже будемо показувати та представляти іншим.

— Згоден!

Вони синхронно обертаються та дивляться на мене.

— Цікаво, а чому вона така мовчазна? — запитує пошепки один з них.

— Певно через те, що в неї запустили закляття спокою. Містер Адлі часто використовує його на адептах, коли ті не можуть заспокоїтись, ти що забув?

— А, ну так, дійсно.

 Я помічаю що з одного боку коридору вздовж стінки навшпиньках крадеться рудий хлопець. Він різко повертає голову на звук розмови, бачить спини чоловіків і завмирає зустрічаючись поглядом зі мною. Потім дивно вигинає руки, наче людина з малюнків древнього Єгипту, та завмирає. Проходить пара секунд і він повільно повертає голову та знову зустрічається з моїм поглядом. Його трохи похитує. Він швидко проводить очима по спинах чоловіків. Потім прикладає палець до вуст і швидко, але тихо й похитуючись перебігає коридор і зникає з поля зору.

— Так, нема чого тут стирчати, пішли швидко в кімнату! — один з чоловіків повертає голову в мою сторону — Хутко за нами! — командує він і ми йдемо в коридор, який веде наліво, пришвидшивши крок. Коридор, де тільки що зник рудий хлопець. Підіймаємось на третій поверх і заходимо в кімнату. Я повертаюсь і бачу, як один з чоловіків закриває двері на ключ і знімає каптур.

 Вперше бачу його обличчя. Він має темне коротке волосся, яке стирчить на всі боки, смуглясту шкіру, чорні очі, гострі контури лиця. Ніс також гострий, із невеликим викривленням на переніссі в ліву сторону. Аналізую побачені дані, певно раніше ніс було зламано. 

Чоловік підходить ближче та пильно дивиться на мене.

— Ну, “небесна” Кара, тепер познайомимось ближче. Я Сем, а це Кенто. - він киває на іншого чоловіка який стоїть за моєю спиною, я повертаюсь та переводжу погляд на нього.

 Кенто вже також зняв свій каптур. Його волосся кольором і текстурою нагадує солому. Воно довше ніж у його напарника та прилизане. Обличчя кругле з м’якими рисами, очі світло-сірі. Одне око трохи косить.

 Якісь вони обидва дивні! Стоп. Чого я це подумала?

  Ловлю себе на нетиповій думці, одразу вилітає попередження про перевищення повноваження роботизованого помічника. Робот не може так думати! Терміново зв’яжіться з розробниками для усунення проблеми! Через те, що мережа досі недоступна система вирішує на якийсь час заблокувати ці повідомлення. Якщо я не можу це виправити зараз, то сенсу від подібних сповіщень однаково немає, вони тільки заважають аналізу.

Кенто підморгує.

— Ну привіт, крихітко! 

— Привіт! — промовляю автоматично.

На обличчі чоловіка з’являється посмішка. Його погляд ковзає по моєму тілу, на якому недбало висить незастібнуте пальто. Я все ще вдягнута в домашню сукню синього кольору, яка ледве доходить до моїх колін і має глибоке декольте. Моє волосся зібране у високий хвіст, але декілька білявих пасом вже вибились з зачіски та лежать на плечах дістаючи майже до талії.

— А ми нічогеньку таку жінку витягли з того світу, цікаво чи всі там такі самі? - продовжує вивчати мене потемнілим поглядом косоокий.

— Краще тебе б цікавило, який наганяй ми отримаємо завтра за провал діла. — бурчить Сем та проходить вглиб кімнати.

Чоловік наливає собі у склянку щось червоне з графина та з бокалом сідає у коричневе крісло. 

 Я аналізую кімнату. Вона невелика, має два ліжка які розміщені по боках, велике вікно біля якого стоїть письмовий дерев’яний стіл та стілець. Поруч зі мною знаходиться такий самий стіл, дві невеликі шафи та журнальний столик з графином. Стіни без візерунків суцільного темно-сірого кольору. Немає ні картин, ні декору. Вікна прикривають масивні штори чорного кольору.

— Що подобається? — питає Кенто помітивши мою пильність до деталей інтер'єру. — Можеш не відповідати. — посміхається він. — Нам теж не подобається, але залишилось не так багато часу і ми нарешті покинемо це старе, занедбане міс…

— Кенто! — гримнув на нього Сем. — Я думаю, що наша гостя обійдеться без зайвої інформації! - чоловік втупився поглядом в обличчя співбесідника.

 Аналізуючи обох чоловіків система припустила, що їм обом десь від двадцяти до двадцяти шести років, не більше.

— Так, як у нас немає часу, слухай уважно та запам'ятовуй кожну дрібницю, яку я зараз скажу. 

 Він зробив пас руками й повторилося те саме, що й в залі. Щось врізалось у верхню частину мого тулуба. Але знову ніякої шкоди воно не завдало. Кенто глянув на Сема.