Розділ 6

Райз

Переді мною виникає образ Люсіль. Вона стоїть навпроти така, якою я бачив її востаннє. У неї рідке світле волосся, ластовиння вкриває її ніс та щоки, бліді губи зігнуті в посмішці. Її фігура ще навіть не нагадує дівочу. Їй тільки сім. Вона простягає до мене руку - одна шкіра та кістки - ніби запрошує йти за нею. Її вуста ворушаться, вона щось говорить, але я не чую.

Невже я помер?

Але я відкриваю очі. Спершу нічого не бачу. Суцільна темрява навкруги. Можливо я осліп? Кліпаю кілька разів. А потім, нарешті, здогадуюся повернути голову. І на мить непорушно застигаю.

Крізь темні крони велетенських сосен я бачу темне небо, а на ньому тисячі зірок, що вишикувалися у чудернацькі візерунки. Вони так яскраво палають на оксамитовому полотні, що можна перерахувати їх усі.

Якби в мене тільки був час!

Намагаюся поворухнутися, і з горла виривається стогін. Оце я гепнувся! Та й магія ревниво нагадує мені, як нахабно та необережно я з нею обійшовся.

Магія - це не просто інструмент, це жива енергія, до якої треба ставитися з повагою. Вона не пробачає помилок та може добряче помститися тому, хто використовує її надто зухвало. А моя магія - повітряна - одна з найноровливіших з усіх дванадцяти стихій. Вона як жінка з характером - сильна, вільна та дуже прискіплива.

Але годі себе жаліти!

Щоб вилізти з ями - здається, це все ж була пастка браконьєрів - доводиться усьому забруднитися землею. Біль у мʼязах турбує мене при кожному різкому русі, але я все ж озираюся та рушаю вперед. Зорі підказують мені напрямок. До магії поки що не ризикую звертатися.

За кілька годин своєї подорожі я вибиваюся з сил. Навкруги все ще ліс, жодної доріжки чи ознаки присутності людей. Мене мучить спрага. Ні про що не можу думати, крім води. Та дорогою я не зустрів жодної річки чи ставка. Здається, що міг би напитися і з калюжі, але останній місяць літа не балував Салвар дощами, а обіцяний осінній сезон не квапиться починатися.

Раптом у поле мого зору потрапляє руде світло. Я зупиняюся та намагаюся вдивитися вперед. Це марення? Чи там дійсно хтось палить багаття? А якщо другий варіант, то чи не мої це переслідувачі?

Але останнє припущення я відганяю. З чого б це охоронцям просто сидіти посеред лісу? Та й від вʼязниці я відійшов досить далеко. Якщо мене і будуть шукати, то підуть трактами, чи до найближчих міст.

Обережно наближаюся. Намагаюся рухатися якомога тихіше. Уважно вдивляюся у тіні та силуети, які малює руде світло. І от опиняюся на тій відстані, щоб побачити чоловіка.

Завмираю, оглядаючи незнайомця. Він про мене ще не здогадується. Сидить собі на пні, біля багаття, на якому щось вариться у казанку, та читає книгу. Напевно, за інших обставин мене б зацікавила і шкіряна обкладинка і срібні літери на ній, але зараз мій погляд притягує до себе баклага з водою. Бажання підбігти до неї, схопити та напитися, майже непереборне, і я роблю крок вперед.

Одразу ж спрацьовує магічний сповісник.

Як я міг його не помітити? От що зі мною зробила втома і спрага! І як тепер бути?

Чоловік підхоплюється на ноги, з його плечей падає чорна мантія. На мене дивляться сірі очі. Обличчя незнайомця вкривають зморшки, він мружиться, наче погано бачить, хоч ще й не старий.

— Хто ви? — вигукує він.

І на моєму обличчі зʼявляється винувата посмішка:

— Вибачте, що налякав вас, пане! — я схиляю голову, одну руку прикладаю до грудей, другу відводжу в сторону, щоб показати, що зброї у мене немає, і я не чаклую. — Я зовсім один і не загрожую вам!

Чоловік оглядає мене насторожено. Я відчуваю як він застосовує пошукове заклинання, щоб впевнитися у моїх словах. Мені і самому цікаво, чи зміг я втекти від переслідувачів.

— Хто ви такий? — повторює своє питання незнайомець, але вже більш спокійно. Я продовжую тримати руки так, щоб він їх бачив:

— Мене звати Моріс, — промовляю я жалібно. — Я митець. Художник. І я йшов цим трактом, несучи свої роботи на осінній ярмарок, але мене… пограбували.

На останньому слові мій голос так тремтить, наче я от-от заплачу. Показую на свій понівечений одяг:

— Це усе що в мене лишилося. Раніше я ніколи б не звернувся з таким проханням до незнайомця, але… чи можете дати мені трохи води? Бо здається, я знепритомнію, не дійшовши до міста.

Голосно проковтую залишки слини та дивлюся на баклагу. Навіть грати не доводиться. Спрага вже починає зводити з розуму.

Чоловік вагається. І кожна секунда паузи все більше штовхає мене на крадіжку та втечу, але раптом він все ж промовляє:

— Цей тракт дійсно небезпечний. Підходьте. Ви не справляєте враження поганої людини, — він простягає мені бажану річ. І я, нестямившись від щастя, хапаю її та починаю жадібно пити.

Оговтуюся лише коли у флязі лишається менше половини. Соромлячись, простягаю річ власнику:

— Вибачте, я…

— Нічого, — запевняє чоловік. — В мене ще є. Пийте, тепер я дійсно вірю, що ви втрапили у халепу.

Зітхаю і притискаю до себе флягу.

— Може, хочете їсти? — чоловік озирається на багаття. — Каша майже готова.

— У мене не буде чим вам віддячити, — розгублено промовляю, але живіт видає голосний гуркотливий звук, вимагаючи, щоб йому принесли в жертву кілька ложок каші...

… — То ми колеги! — чоловік вигукує це з такою радістю, наче зустрів давно втраченого брата. — Я теж багато років вивчаю повітряну магію. Яке щастя, що серед молодих магів є такі обдаровані люди, як ви! Так шкода, що під час війни з Танатосом стільки обдарованих загинуло. Це горе... Моє повне ім'я, до речі, Мігель Ромаріо, і цьогоріч я мав би викладати у нашій славній Академії Магії історію чародійства.

— Мали б? — з набитим ротом перепитую я. Прісна каша, після трьох діб на одному хлібі та воді, видається мені досконалою стравою. Намагаюся їсти повільніше, щоб не вдавитися, та імітую живий інтерес до розповіді мого рятівника.