Розділ 5

Кара

 Відбувається перезавантаження системи. По черзі запускається кожна функція, вмикається мікрофон та динамік. Програма вловлює чиюсь розмову та одночасно аналізує останні записані дані: темна пора доби, двадцять три години п’ятдесят п’ять хвилин дванадцять секунд, вулиця біля цеху компанії ExoTech, робітники у формі не за стандартом, невідомий об’єкт, який виглядає як портал з фільмів жанру фентезі, рука, розряджений акумулятор, жіночий силует.

Мій процесор працює, дані не стерті, мене поставили на підзарядку?

 Перевірка батареї показує зарядженість на сто відсотків. Після аналізу даних голоси навколо починають лунати гучніше.

— Це хто?

— Жінка.

— Це не та! Вам же перед зустріччю показували її портрет. У них навіть волосся різного кольору! —  кричить володар одного з голосів.

 Система запускається повільно, очні камери ще не активувалася, провести аналіз зображення поки неможливо. Та й не було такої команди. Єдине, що мені залишається, проводити розбір розмови аудіо формату.

— Так там темно було. — другий голос менш гучний та дзвінкіший.

 Певно його володар молодший за першого співрозмовника.

— Дебіли, не могли лампи запалити? — у розмову втручається третій голос, хрипкий.

— А раптом привернули б увагу? Та й часу було мало!

— Що тепер робити, ідіоти?! Ми тільки через кілька місяців зможемо відкрити портал, а Танатос з дня на день може зруйнувати бар'єр!

 Лунає гомін. Там, де ми перебуваємо, не три, та навіть не чотири особи, їх значно більше. Аналіз системи в кінці повного відновлення функцій видає збій. У моєму тілі виявлено новий нерозпізнаний об'єкт. Він знаходиться у верхній лівій частині тулуба, там де в людей розташоване серце. Має круглу форму, його температура ледь не перевищує дозволену норму. Вага відсутня. Помилка висвічується червоним знову і знову.

  Коли моя система відключилася, в мене щось додали, але це щось не зчитується жодною програмою і плагіном. Навіщо, якщо я відправляюся на утилізацію? Переглядаю завантажений протокол утилізації роботів. Знаходжу пункт двадцять восьмий: стару модель робота не утилізують, а відправляють на експерименти для поліпшення та розробки нових моделей, якщо вона підходить під всі потрібні критерії та є нагальна потреба в такому матеріалі.

— І що нам тепер з нею робити? - кричить  власник хрипкого голосу.

 Не відкриваю очі. Чекаю на команду.

— Відправити назад?

— Зараз це неможливо. Зможемо тільки коли знову відкриється портал.

— Тоді що? Її треба десь тримати. Про неї ж дізнаються, ми навіть не знаємо, як вона відреагує на новину про подорож між світами.

 Гомін наростає. Проводжу аналіз змісту розмови, не можу зробити однозначні висновки. Система не розуміє про кого йде мова, хоча відповідно до зібраної інформації ймовірність сімдесят сім відсотків, що голоси говорять про мене. Подорож між світами? Файли з інформацією в моїй пам'яті вказують на те, що це неможливо.

— Треба уникнути паніки. Може вбити її?

Настає повна тиша.

 У разі будь-якої небезпеки комусь з людей, згідно з протоколом, мені слід одразу ж зв'язатися з поліцією. Система намагається вийти на зв’язок з всесвітньою інтернет-мережею, але сигналу немає. Запускаю підключення ще раз - безрезультатно.

— Та я жартую. Треба її діти туди, де не ходять сторонні.

 Після п’ятої невдалої спроби з’єднання я більше не намагаюсь під’єднатись до мережі. Аналіз внутрішнього модема не видає жодної помилки. Сигнал мережі відсутній. Інформація, що робити під час цієї проблеми — відсутня. Такого під час моєї експлуатації ще не було.

— Я заберу її до себе в академію. Буде під моїм наглядом, а якщо захоче щось втнути, то заспокоїмо її магією. Ніхто не зверне уваги. 

— Добре. А коли знову відкриємо портал, повернемо її на місце, щоб ніхто не дізнався та зітремо пам’ять. 

— А як щодо потрібної нам жінки? Що робимо з нею?

— Зв’яжемося, розповімо про ситуацію, перепросимо та попросимо ще трошки почекати.

— Але чи зачекає Танатос?

— Будемо на це сподіватися.

— Швидше б вона відкрила очі. Нам більше немає сенсу сьогодні тут знаходитися!

 Я різко розплющую очі. Виявляється, що моє тіло знаходиться в горизонтальному положенні. Піді мною тверда темна поверхня. На мене накинуте довге чорне пальто, воно прикриває все моє тіло. Переводжу погляд вгору, бачу великий скляний купол, який служить приміщенню стелею. Крізь нього проглядаються зорі та повний місяць.

— Нарешті!

 Повертаю голову на голос і вперше оглядаю приміщення. Воно велике, але крім стільців та поверхні, на якій я лежу, більше нічого з меблів немає. Навколо мене стоять десять людей в чорних балахонах і каптурах. Не видно ні облич, ні структури тіл. Ніби одну людину розмножили десять разів.

 Я бачу, як хтось робить швидкий пас рукою та через три секунди щось б’ється об мій тулуб.

— Вставай! 

 Відсутня інформація про те, що тільки що сталося. Невеликий удар, як при зіткненні з якоюсь перешкодою, та більш нічого. Підкорююсь наказу. Встаю на ноги, пальто зісковзує та падає на поверхню.

— Накиньте його на неї нормально!

Одна людина виходить з кола. Швидким рухом ззаду вдягає на мене пальто. Я не пручаюсь та допомагаю заснути руки.

— Ви вдвох це заварили, вам з цим тепер і возитися! 

— Але ж…

— Без заперечень. Зараз відведете нашу, — голос з під каптура стає не таким суворим, — гостю до гуртожитку. Розповідаєте все, що потрібно та робите щось, якщо потрібно! — голос знову набуває гучності та сили. — Кажете місис Савіті, що це наша нова адептка. Хай оселить та зарахує її на перший курс, документи будуть завтра. Скажіть, що вона моя далека родичка й під моєю протекцією. Все зрозуміли?

— Так!

— Так!

 — От і добре! 

 Людина, яка говорила останньою, робить крок до мене.