Розділ 4

Райз

Стіни в’язниці нагадують сиротинець, у якому я виріс. Такі ж сірі, холодні та беземоційні. І ховають вони у собі лише біль та відчай. Я волів би вирватися і ніколи не опинятися у такому місці.

Навіщо я взагалі поліз у той архів?! Міг би знайти кляте перо фенікса деінде.

Магічні кайдани сковують рухи. Я навіть голову повернути не можу. Тільки й чую чиїсь голоси з-за дверей, які ми проходимо. Грюкає замок, скрегочуть петлі.

— Іди вперед, — мене штовхають в спину. Роблю два кроки всередину темного приміщення. Аж раптом магія, що утримувала мене, розвіюється, і я втрачаю рівновагу. Падаю, ледь встигнувши виставити перед собою руки. За спиною з гуркотом закриваються двері.

— Його завтра стратять, — чую приглушений голос з-за дверей. Слова змушують ривком сісти. Нижню щелепу зводить судомою від відчаю та злості. Мене підставили! Може тим слідчим треба було закрити справу? Але ж будуть нові вбивства! І тоді вони зрозуміють, що стратили не того… та мені вже буде все одно.

Голоси за стіною стають тихішими.

Оглядаю свою камеру, сидячи на підлозі. Два кроки в ширину та три в довжину. Схоже на комірчину, у якій замикали дітей в притулку. Мені часто доводилося сидіти там в абсолютній темряві без води і їжі.

Здригаюся від спогадів. З ненавистю дивлюся на двері.

Ні! Я не помру тут! Я ще не бачив виверження вулкана, не забрався на вершину гори Таргаліон і не переплив океан. Я ще хочу побачити як маги Салвара переможуть Танатоса, і нарешті знімуть цей огидний бар’єр. Після перемоги я хотів би поїхати відновлювати землі, які знищила армія мерців, покривши їх чорною гниллю.

А ще… я не виконав обіцянку, яку колись дав Люсіль.

І тому я не можу дозволити, щоб мене стратили! Колись я втік з притулку, тепер втечу і з в’язниці!

Наважившись, я підношу праву руку до обличчя. Замружившись, прокушую шкіру на зап’ясті. Боляче!

Усе, що було при мені, забрали стражі, але дещо я зміг приховати.

Рот наповнюється гірким металічним присмаком. Багряна рідина стікає по руці та капає на підлогу, а я, зчепивши зуби, щоб не кричати від болю, дістаю маленьку перлинку.

Сльоза дракона. Я думав, що збережу її на крайній випадок. Сховав так надійно, як тільки зміг, бо боявся втратити. І от, напевно, і є цей випадок.

Я дістав сльозу ще до війни, до зведення бар’єра, який відмежував королівство Салвар від світу, який захопив Танатос і його армія мерців. Тоді я подорожував по драконячих горах, у пошуках інгредієнтів для свого зілля. Цю сльозу зронила мати-дракониця над загиблим яйцем. Дракони надто рідко плачуть, і тому їхні сльози мають дуже високу ціну.
Чи міг би я запропонувати слідчим обмін сльози на власну свободу? Ні. Бо вони навряд чи мене відпустили б. А навіть якби так, то я ніколи не пробачив би собі, що віддав такий скраб мерзотникам.

Перекатую сльозину по долоні, відчуваючи її тепло. Зараз не варто шкодувати. Я виберуся, і якщо виживу, то знайду сльозу знову!

Витираю кров з зап’ястя та перемотую відірваним від сорочки шматком тканини.

Тепер потрібна дуже специфічна магія.

Я, звісно, самоучка, але те, чого я навчився, здобуваючи знання з бібліотек і закритих архівів, навряд чи розповідають у найкращих академіях.

Ковтаю сльозу. Нутрощами наче проходить вогняна хвиля, але за мить вона перетворюється на кригу, і моє тіло розчиняється. Я стаю легким, наче пір’їнка. Ні, наче повітря. Хоча ні, я стаю ще легшим і тепер можу злетіти. Оглядаю себе. І не бачу. Тепер я втрачений для цього світу. Але лише на декілька хвилин.

Тепер треба діяти швидко. Я виходжу крізь стіну, наче завжди вмів так ходити. Спочатку не віриться, що я пройшов через камінь, ще й просякнутий магією. Я навіть затримую дихання, бо здається, що у легені потрапить кам’яна крихта. Але ні. Мені зараз не треба дихати.

Кидаю швидкий погляд на моїх охоронців, та рушаю вперед. Все швидше і швидше. Мене підганяє вітер. Рахую про себе секунди. Спочатку йду коридорами, але скоро розумію свою помилку. Треба йти навпростець і скоріше вийти за межі в’язниці.

Звертаю у стіну. Проходжу спочатку порожню камеру, потім камеру у якій двоє ув’язнених грають в карти. На стіні висить намальований від руки портрет оголеної дівчини, з такою великою груддю, що я ледве не втрачаю рівновагу. Але спішу далі. Ще одна камера, потім кімната для допитів, слідом коридор, і зненацька я опиняюся у кабінеті начальника в’язниці.

Зупиняюся, не в змозі просто пройти повз. Я наче потрапив у королівські покої. Тут меблі з дорого дерева, золоті прикраси, обшиті стіни, а на них картини. Одна з яких  зображує море, і здається, що лазурна вода от-от переллється за край рами.

— Цікаво, це оригінал? — шепочу, торкаючись відсутніми пальцями полотна.

У думки вривається мелодійний дзвін. О, ні! Мій час спливає!

Кидаюся бігти, і нарешті, опиняюся на подвір’ї. Десяток кроків відділяє мене від стіни. Останній ривок. Я вже майже торкаюся її рукою, аж раптом уся важкість світу падає мені на плечі.

— Ні, — видихаю приголомшено, дивлячись як моє тіло знову стає матеріальним. Не встиг!

Мерщій озираюся і бачу як брама в’язниці відчиняється. Охоронці збираються когось пропустити, і судячи з їх парадного вигляду - якусь поважну особу. Та мені все одно. Я зриваюся на біг. Тепер це робити важче, але я не здаюся.

— Хто там? — лунає крик.

— Втеча! Тривога! — здіймається ґвалт.

Брама тільки відчинилася. Охоронці збентежено озираються. Подають голоси дзвони. Але я вже поруч із воротами.

Більше сил не шкодую. Беру від тіла усе, що воно може дати, і створюю навколо себе смерч. Вітер здіймає пил і каміння з землі. Охоронцям доводиться прикриватися руками та відступати. Коні стають дибки, візник падає на землю, а хтось у середині карети злякано верещить. Та я тільки відпускаю смерч. Він розходиться у різні сторони нестримною хвилею. Стражів збиває з ніг, коні вириваються, а карета завалюється на бік. А от я підштовхую себе повітрям та стрімко тікаю геть через розкриті ворота.