Розділ 3

Кара

 Поштовх у спину.

— Давай, тупа залізяка, йди в машину! — каже один з чоловіків в комбінезоні та знову штовхає мене.

 Я прямую до виходу з будинку. Повертаю голову і дивлюсь на господаря в очікуванні можливо ще якихось вказівок, містер Венс посміхається та махає мені рукою.

— Прощавай! — підморгує він і кидає на мене швидкий погляд знизу вгору, а потім переводить очі на сходи.

 Останній раз бачу господаря, коли працівник фірми підходить до нього за підписом документів на мою утилізацію.

— Дякую за співпрацю, містере Венс! — промовляю та виходжу з дому в який більше не повернуся.

 І це правильно, все повинно бути за протоколом. Якщо робот більше не потрібний господарям, його утилізують. Розбирають на деталі. Якісь частини знищують одразу, а деяким проводять діагностику та технічний огляд і, якщо вони в гарному стані, то відправляють як донорів для інших роботів. Іноді роботів ліквідують через пів року - рік після введення в експлуатацію. Утилізація усіх деталей була б марнотратством. Тому таке практикують доволі часто в усіх фірмах пов’язаних з роботами. Згідно з результатами аналізу своєї системи, можу зробити висновки, що деякі деталі залишать для іншого робота.

 Коли я майже доходжу до фірмової машини ExoTech моя система вкотре дає збій, ноги згинаються і я падаю.

— Ну і непотріб! — чую голос позаду й одразу мене під руки підхоплюють утилізатори.

 Вони підіймають мене й, не даючи торкнутися землі, вкидають у машину, як мішок з картоплею, я вдаряюсь об стінку й падаю на підлогу. Двері зачиняються. Піднімаючи голову виявляю, що у величезному кузові темно, бо немає жодного вікна. Але для мене це не проблема, я перемикаюся на нічний режим зору, встаю і сідаю на коробку, яка стоїть недалеко від мене. Я могла б їхати й стоячи в повний зріст, довжина кузова це дозволяє, але система вирішує мінімізувати наслідки від пошкоджень, які можуть з’явитись під час поїздки стоячи. Так можуть вийти з ладу деталі, які ще знадобляться ExoTech.

 Аналізую простір, і крім кількох коробок, подібних до тої на якій я сиджу, в кузові нічого немає.

 Раніше я бачила подібні фірмові машини, але ніколи не розглядала, що робиться в них всередині.

 Поштовх, і машина починає рух. Я знаю, що їхати до центру перероблення та утилізації п'ятнадцять хвилин і тридцять шість секунд, якщо постійно рухатися з такою швидкістю, як ми їдемо зараз. Мій внутрішній комп'ютер показує: дев'яносто кілометрів на годину.

Індикатор зарядки акумулятора показує, що після прибуття, за вісім хвилин і сорок одну секунду моя система вимкнеться й навряд чи мене поставлять на підзарядку, а отже, залишилося не так багато часу до... До того як я більше не зможу нічого проаналізувати та зробити. Тому востаннє запускаю аналіз інформації з моменту початку своєї експлуатації, щоб полегшити роботу утилізаторам.

 Ми майже під'їжджаємо до цехів ExoTech, коли система закінчує аналіз. Ще кілька хвилин йде на звіряння з протоколом. Згідно з висновками аналізу я маю майже ідеальні дані щодо моєї роботи. Якби не збої у зв'язку з пошкодженням деяких частин, такі дані цілком можна показувати на презентаціях компанії. Адже до отримання пошкодження, на мою роботу не було жодних нарікань від власників.

 Машина зупиняється. За хвилину двері кузова відчиняються, і я не змінюю режим бачення, оскільки на вулиці потемніло та горить всього два ліхтарі.

— Виходь, залізяка! — наказує один з чоловіків.

Я встаю і виходжу з машини, за спиною зачиняються двері. Один з чоловіків дивиться на мій індикатор на зап’ясті, який миготить і показує сім хвилин тринадцять секунд до відключення системи.

— Йди зараз праворуч до повороту, потім ліворуч до кінця і знову праворуч. Там побачиш вхід, тобі туди! А ми припаркуємося. Немає ніякого бажання тягти тебе туди на руках, коли ти вирубишся.

— Добре. — кажу я і йду туди куди наказали.

 Повернув ліворуч я звертаю увагу на те, що вулицю освічує лише один ліхтар в якого певно сідає лампа, тому горить він дуже тьмяно.

 Раптово з провулка праворуч доноситься різкий ляск після якого чуються чоловічі голоси. Аналізую ситуацію й доходжу висновку, що це робітники ExoTech, пришвидшуючись, йду на голоси. Не можна завдавати незручності, треба встигнути не розрядитись на вулиці.

— Це точно тут? — вже гучніше лунає голос одного з чоловіків.

— Тут, сказали зустріти її біля цього повороту. Он бачиш той трикутник на камені? Це орієнтир.

 Певно робітники, які мене привезли повідомили когось з утилізаторів, боячись, що я не дійду та розряджусь по дорозі.

— О! — вигукує один із чоловіків, коли я виходжу з повороту. — Як добре, що ви з'явились на п’ять хвилин раніше! Не хочу більше стирчати в цьому позбавленому барв сірому світі.

— Як ніколи згоден! - каже молодий чоловік в чорному балахоні з каптуром.

 Ця форма не схожа ні на одну з форм працівників компанії ExoTech. Я переводжу погляд і бачу, що інший чоловік також одягнений в подібний балахон. Можливо це нововведення, про яке ще не повідомили.

— Ви без речей? — роздивляючись мене, як і я їх, каже один з чоловіків. 

 Не встигаю відповісти, як другий чоловік перебиває свого напарника:

— Ой, подивись на цей світ! Хто у своєму розумі буде тягнути в наш щось звідси?

— Твоя правда! - шкіриться інший і, протягуючи руку, хапає мене за зап’ястя. — Ну все, ходімо! У нас немає часу тут стовбичити!

 Він робить різкий пас вільною рукою і прямо біля нас утворюється щось схоже на портальне вікно з фільмів, які дивиться міс Венс. Моя система не може знайти нічого більш схожого під час аналізу даних. Воно має два метри в діаметрі, поглинає світло, матеріал невизначено, магнітне поле відсутнє, температура не визначена.

 Перед очима миготить червоне світло. Акумулятор розряджається остаточно, система відключає по черзі усі функції. Мене затягують за руку в портал і перед падінням й повним відключенням система фіксує жіночий силует, який швидко наближається. Я занурююсь у темряву.