Розділ 2

Райз

— Ви звинувачуєтеся у незаконному проникненні в головний архів Ради, у її заборонену секцію, пане Райз!

Я усміхаюся і дивлюсь на слідчих. Один з них високий і стрункий, а інший низький та пухленький, як в усіх комедійних баладах. У нижчого ще й червоний ніс. Можливо вчора вони добряче відсвяткували перший день осені?

— Це був не я! — брешу настільки відкрито, що навіть якби мене не спіймали на місці злочину, жоден слідчий не наважився б припустити, що я кажу правду. Слідчі перезираються. Я сиджу на стільці навпроти них, ще й нахабно закладаю руки за голову і відкидаюся на спинку.

Так, мене спіймали зі старовинним гримуаром у руках, в кімнаті, яка була зачинена на три магічних і п'ять звичайних замків. Не скажу, що це було вперше. І тому я знаю покарання за свій злочин: на двадцять чотири доби мене посадять у камеру. Але це лише двадцять чотири доби!

Тим паче попереду обіцяли сезон дощів, які притаманні осінній порі. Отож, я просто перечекаю.

Але все одно я не відмовлюся від своєї головної мети! Попри все, я відшукаю інгредієнти для зілля, що дасть мені змогу не старішати та не хворіти. Адже я хочу прожити ще дуже довго, і зробити своє життя насиченим та сповненим пригод!

— Вас впіймали на місці злочину, — нагадує мені стрункий. Навіть сидячи на стільці, він вище свого напарника на голову. — І ваш магічний слід збігається зі слідами ще у декількох справах.

— Мені хоч дозволять викликати адвоката? — на моїх вустах сяє самовпевнена посмішка. Наче я граю на сцені. Ніби зараз не вирішується доля наступних двадцяти чотирьох діб мого життя. На адвоката мені все одно не вистачить грошей, я витратив майже усе, та позлити слідчих для мене в радість.

Але чоловік раптом промовляє те, що змушує куточки моїх губ потягнутися вниз:

— Сліди вашої магії знайдено біля тіл дванадцяти вбитих людей.

Це звучить наче грім. Немов хтось у повній тиші велетенського залу випустив з рук фарфорову чашку і вона розбилася на тисячу уламків.

— Що? — перепитую, бо мені здається, що я не розчув. Я неправильно розібрав слова!

Вбивства? Які ще вбивства?

— Ви підозрюєтеся у вбивстві дванадцяти осіб, — низький шморгає носом і опускає погляд в папери.

— Я нікого не вбивав, — відчуваю, що мені стає не до сміху. Всередині наростає напруга.

— Так, я був у тому архіві! — зізнаюся надто швидко, не усвідомивши, що, можливо, вони просто мене провокують. Намагаються залякати тим, що у разі мого спротиву, вони повісять на мене щось більше. Дивлюся спочатку на одного слідчого, потім на другого: — Так, я підтверджую, я був у архіві.

Повторюю повільно наче вони могли мене не зрозуміти.

— Ми знаємо, пане Райз, — стрункий посміхається і цей вираз його обличчя в купі з темним волоссям і очима нагадує мені крука, який збирається кинутися на здобич. — І у нас також є докази, що ви причетні до дванадцяти вбивств.

— Це нісенітниця! — пальці починають тремтіти, і я ховаю їх під стіл. — Про що ви кажете? Які вбивства?

Пам’ять підкидає мені фрагменти з газет, які я іноді купував. Я дійсно читав про вбивства. Вони були більше схожі на ритуальні жертвоприношення. Злочинець ховався так майстерно, що його не могли спіймати протягом п’яти місяців.

— Ви з мене знущаєтеся, — у мене виривається нервовий сміх. Я заглядаю в очі слідчим, намагаючись знайти там насмішку, але бачу тільки осуд і рішучість.

Зараз я готовий на двадцять чотири дні, або навіть на двадцять чотири тижні ув’язнення у їхній камері, але тільки не… Та що відбувається взагалі?

— Мені потрібен адвокат! — ледве вичавлюю з себе слова. Горло пересохло і повітря неприємно шкрябає його.

— Пізно,— говорить стрункий і підіймається: — Вам уже винесли вирок. Вас буде страчено!

— Як? — земля починає гойдатися під ногами. Не вірю у те, що чую. Теж підскакую з місця, але магічні пути ривком повертають мене на стілець. — Як стратити? А суд?

— Суд вже був, — пухкий збирає листи в купу та теж встає. Дивиться на мене з-під насуплених брів. — Вашу провину доведено. Вас буде страчено завтра зранку.

— Та це свавілля! — вигукую, намагаючись вирватися з магічної пастки. — Пустіть мене! Ви взяли не того! Ви помилилися!

— Пане! — стрункий з силою опускає долоню на стільницю. В ту ж мить захисна магія стає міцною наче камінь. Мене притискає до сидіння. Стає важко навіть вдихнути. Не можу ворушитися, тільки дивлюся на слідчого. Він нахиляється наді мною і питає: — У вас є хтось, хто зможе сказати, що на момент скоєння вбивств ви були з ним?

— Ні, — видихаю крізь біль. Я одинак і звик до цього.

— Можливо, є хтось, хто зможе внести за вас заставу?

— Ні, — опускаю погляд.

— Є родичі чи близькі друзі, які можуть приїхати та оплатити адвоката?

— Ні, — мої губи ледь ворушаться. Стрункий фиркає, і випрямляється.

— Я так і думав. Навіть ваше тіло буде нікому забрати, пане. Вас поховають у спільній могилі. Подумайте над своїм життям, — слідчий відчиняє двері та кричить комусь ззовні: — У карцер його!