Березень 2022 евакуація

Ми виїжджали рано-вранці.
Мама тримала мене за руку, а в телефоні — без кінця надходили сповіщення.
Новини, повідомлення, дзвінки.
Ніхто не знав, що робити, але всі говорили одне й те саме: почалась війна.

> «Світ змінився за одну ніч, і ніхто не був готовий.»

На радіо казали про вибухи в Києві, Харкові, Маріуполі, по всій Україні.
Телеведучий намагався говорити спокійно, але в голосі чулася паніка.
— Росія напала… — ці слова повторювали всі, знову й знову, ніби хтось міг у це не повірити.

Мама нервово перемикала канали, а потім просто вимкнула звук.
Тиша стала ще страшнішою.
Телефон дзвонив без зупину — родичі, знайомі, друзі.
— Ви живі? — питали всі. — Що у вас? Де ви зараз?
І всі говорили про одне: вибухи, обстріли, пожежі, черги, евакуацію.

Коли ми вийшли на вулицю, почули далекий гул.
Десь у небі пролітали літаки.
Потім — свист, вибух, ще один.
Дорога здригнулася, люди закричали.
Я не пам’ятаю, як ми бігли, тільки як мама шепотіла:
— Тихо, доню, головне — не дивись назад.

На блокпості стояли військові. Вони говорили коротко, швидко, голоси були хриплі.
— Жінок і дітей пропускаємо, чоловіки залишаються.
Дехто сперечався, благав, плакав.
Але правила не міняли.
Мужчини стояли осторонь, прощалися з сім’ями.
Дехто просто мовчки дивився услід автобусам.
Цей погляд я не забуду ніколи.

> «Війна — це коли навіть сильні чоловіки плачуть, але мовчки.»

Коли ми сіли в поїзд, мама знову ввімкнула телефон.
У стрічці новин — одне жахіття за іншим:
“Ракетний удар по житловому кварталу”
“Бій під Ірпенем”
“Горять будинки у Бучі”
“Київ під обстрілом”

Люди в вагоні читали вголос, хтось комусь передавав новину, хтось голосно плакав.
Я слухала, але ніби не чула.
Все звучало, як чужі слова.
Я просто дивилася у вікно, на задимлене небо, і думала:
це не може бути з нами… це сон…

Потім хтось сказав, що десь в Києві влучило у машину з написом “ДІТИ”.
І тоді в поїзді стало зовсім тихо.
Ніхто не говорив. Ніхто не рухався.
Тільки сльози — тихі, беззвучні.

> «Ми всі стали дорослими того ранку. Навіть ті, кому було всього тринадцять.»

Я сиділа поруч із мамою і відчувала, що всередині — порожньо.
Ні страху, ні гніву, ні сліз.
Ніби серце просто зупинилось і чекає, коли світ знову стане мирним.