Лютий 2022. Перед грозою

Анотація від авторки:

Це мій щоденник.
Я почала писати його, коли все навколо змінилося.
24 лютого 2022 року розділило моє життя на «до» і «після».
Я була звичайною дівчиною, мріяла, сміялася, ходила до школи…
А потім — вибухи, страх, дзвінки рідних і слова: «Почалася війна…»
У цих записах — усе, що я відчувала.
Біль, розгубленість, але й віра, що навіть у темряві є світло.
Я просто хочу, щоб ніхто ніколи не забував, через що ми пройшли.

> «Ми не вибирали бути героями. Ми просто хотіли жити.»

23 лютого.
Було звичайне життя.
Я прокинулася, як завжди, зібралася до школи.
Сміялася з подругами, планували весну — нову зачіску, сукню на випускний, маленькі мрії, які здавалися такими звичними.
Ніхто не думав про війну.
Усі жили, як раніше: пили каву, слухали музику, писали в сторіс.
Світ був нормальний, спокійний.

> «Найстрашніше те, що ти ніколи не знаєш, коли твій звичайний день стане останнім мирним.»

Ввечері я сиділа вдома, гортала телефон.
У новинах говорили щось про напруження, про “можливий напад”, але всі звикли — ми ж це чули не раз.
Мама сказала:
— Не переживай, нічого не буде. Це просто політика.
І я повірила.
Бо тоді хотілось жити, мріяти, планувати.

Ми повечеряли, лягли спати.
Звичайна ніч.
Ніхто не знав, що це — остання така ніч

24 лютого. 04:00.
Я прокинулась від гучного звуку.
Спочатку не зрозуміла — здалося, що грім.
Але це був не грім.
Це була війна.

Мама забігла до кімнати, голос тремтів:
— Вставай, почалась війна!
Я не одразу повірила.
Вийшла на балкон — і побачила в небі спалахи.
Десь далеко бахкало, а потім ближче.
У повітрі стояв запах диму.

Телефон не замовкав: “Київ під обстрілом”, “Ракети по Харкову”, “ППО працює”.
У чатах паніка, у всіх — страх.
Родичі дзвонили один одному:
— Ви живі? Ви куди? Що робити?
Мама говорила по телефону, руки тремтіли.
Я просто стояла посеред кімнати, не розуміючи, що відбувається.

> «Іноді світ руйнується не від вибухів, а від усвідомлення, що вони реальні.»

Влучило недалеко — будинки здригнулись.
У вікнах тріщали шиби, на вулиці хтось кричав.
Ми з мамою зібрали документи, воду, ковдру.
Радіо повторювало: “Зберігайте спокій, залишайтеся в укриттях.”
Але спокою не було.
Було тільки одне — страх і відчуття, що все закінчилось.

> «О четвертій ранку закінчилося моє дитинство.»
 

Присвята:
Цей щоденник я присвячую всім дітям, які бачили війну.
Тим, хто вижив — і тим, кого вже немає.
Ми пам’ятаємо. Ми сильні. Ми живі.
І ми більше ніколи не будемо мовчати.