Розділ 1.

Я відкрила очі і мене осліпило сонячне світло з вікна. Голова дуже боліла. І чому все навколо мені здається таким незнайомим? Оглянулася... Я лежу на ліжку, біля мене стоять якісь лікарські препарати... Еммм... я в лікарні?

А що сталося? Як я тут опинилася? Стоп... я? А як мене звати?!

Тааакк... я не пам’ятаю як мене звати і хто я....

Класс...приїхали....виходьте, пані, кінцева зупинка. І в цей момент в палату заходить чоловік в білому халаті. З вигляду досить приємний молодий чоловік, років 30, брюнет з карими очима, іншими словами красунчик, який скоріш за все, розбив не мало сердець бідолашних жінок, але водночас щось у ньому викликає довіру. Він усміхнувся і обережно сів на край ліжка.

- Добрий день, мене звати Володимир Віталійович, я ваш  особистий лікар, як себе почуваєте?

- Якщо не зважати, на те, що я прокинулася і зовсім нічого не пам’ятаю , то знаєте, досить непогано,- відповіла я. Лікар усміхнувся, тим часом як я намагалася  піднятися і сісти, але мені не позволили цього зробити.

- Ні, ні вам ще зарано. А я бачу, ви дівчина з гумором.- якось це дивно прозвучало, бо я все серйозно сказала,- Думаю, зовсім скоро ви одужаєте, але зараз потрібно зберегти сили на лікування. (Це все звичайно добре, але.... у мене велике АЛЕ...)

- Можливо, розкажете, що сталося? Я зовсім нічого не пам’ятаю...

- Так, я розумію.- після довгої паузи він сказав,- Ви намагалися покінчити своє життя самогубством.

- ЩО?! Як таке може бути?,- ні, ні я не могла цього зробити, як це так? Мільйон запитань пронеслися в моїй голові,- А... батьки... мої батьки про це знають?,- лікар ще більше нахмурився,- Я щось не те запитала?

- Розумієте, як вам сказати... ви втратили пам`ять і очевидно не пам’ятаєте, що ваших батьків немає на цьому світі.

Я подивилася на лікаря здивовано. Знаєте, прям день відкритів сьогодні, і очевидно, що неприємних.

- А як я тоді потрапила сюди? Адже на вигляд, зрозуміло, що ця палата платна, хтось за неї заплатив,- задумалася я.

- А ви досить розумна і не виглядаєте розгубленою в цій ситуацію,- прищурився лікар, який же він милий... так... не туди мене несе, треба дізнатися більше інформації, що зі мною сталося.

- Чесно кажучи, я нічого не пам’ятаю, але це не лякає мене, а спонукає навпаки більше дізнатися, і я збираюся дізнатися чому я хотіла вбити себе,- серйозно відповіла я, лікар аж напрягся, напевно в цей момент в мене був дуже кровожадний і обіцяючий вираз обличчя.

- Дуже похвально, і поспілкувавшись з вами я не можу повірити, що ви хотіли вбити себе,- промовив Володимир Віталійович, погладивши себе за підборіддя.

- Так, але я все ще не в курсі усієї ситуації, може, ви мені щось розкажете? Ви сказали, що мої батькі померли, тоді хтось все ж таки в мене є... хто?

В палату зайшла молода жінка і звернулася до лікаря: « Володимире Віталійовичу, до пацієнтки прийшов відвідувач»

Ооооо все ж таки хтось згадав про мене? Ну що ж, побачимо хто це... Мені вже цікаво. В думках потерла ручки і так хитро-хитро усміхнулася. І з таким характером я хотіла покінчити життям? Не вірю. Або я не була такою як зараз. Ну нічого , зараз наша розвідка піде в наступ. Я не померла, я жива, і буду жити.

Ніхто не стане мені на заваді!!! Ось це так точно!!!