Розділ 6. Монстр

Можливо, когось справді лякали чупакабри, привиди, нежить та інші бабайки.

Для мене ж головною страшилкою вже другий рік поспіль стабільно залишалися ціни на продукти в магазинах. І особливого саспенсу ситуації додавало те, що вони, гади, регулярно росли, на відміну від зарплати чоловіка. Тож кожен похід у продуктовий нагадував мені черговий другосортний фільм жахів. Тільки в моєму випадку не було маніяка, який вискакував з-за рогу і вбивав підлітків, що розважалися на задньому сидінні. Його місце займали цінники, на які я з жахом дивилася щоразу, коли рука тяглася за тим, що мені треба було купити. А момент, коли приходив час розплачуватися на касі, нагадував ту саму кульмінацію вселенського жаху, наприкінці якої головного героя по-звірячому вбивали разом з тими, хто дожив до цього моменту.

Тим не менш, на відміну від цього головного героя, я все ж таки виходила з магазину на своїх двох. І, тягнучи на собі сумку з купленими продуктами, повільно йшла з магазину на захід сонця... тобто до свого будинку.

Ось і зараз я так само йшла доріжкою від дворика до дворика, коли почула в кущах різкий шурхіт, що налякав мене! Підскочивши, наче ошпарена креветка, я на секунду завмерла і автоматом спрямувала погляд у бік джерела шуму… А через секунду видихнула.

— Няв, — жалісно простяг сірий смугастий дворовий кіт, чия вусата морда бувалого розбійника визирнула на мене з гущі соковитого зеленого листя.

— Чого тобі? — поцікавилася я, піднявши брову... але вже за мить мої очі викотилися з очних ямок, коли кіт зробив ще один крок. І я побачила його передню ліву лапку — вивернуту під неприродним кутом, а найстрашніше — закривавлену. — Ох, де ж ти так?.. — Видихнула я, присівши поряд з котом. Який, ніби просячи не кидати його, припав мордочкою до моєї долоні.

Ну і, словом, все, на цьому моменті я була втрачена для людства! Тому що котики завжди були моєю слабкістю, але колишній хлопець (так-так, той самий, якого я застукала в туалеті РАГСу зі своєю подружкою в день нашого весілля) котів терпіти не міг, та й у нього була на них алергія. І на жаль, виявилось вже надто пізно, коли я згодом зрозуміла, що треба було вигнати хлопця і завести кота!

Зітхнувши, я обережно взяла котика на руки та понесла додому. Де, буквально стоячи на порозі, вручила Владу сумку з продуктами, прихопила гаманець та вирушила до найближчої ветеринарної клініки.

Перш ніж лікар, який забрав у мене кота, віддав його назад, минуло більше години. І в результаті я несла додому злякану, тремтячу худеньку істоту з перемотаною лапою, на яку якийсь час він не зможе наступати.

І ось, коли я з цією істотою знову опинилася на порозі своєї квартири, Влад нарешті поставив питання, яке хвилювало його весь той час, що Славко сидів у нього на руках, граючи м'ячиком:

— Аріно, що це таке?

— Кіт, — спокійно відповіла я.

— І?..

— Що і?

— Чому цей кіт тут?

— Тому що йому потрібна була допомога, без якої він, швидше за все, не вижив би, — знизала плечима я, гладячи кошеня за вушком. — Та не бійся ти. Йому, поки лапку лікували, зробили щеплення всіма потрібними зіллями, помили та провели огляд, тож нічим нікого він тут не заразить.

— Тобто, ти що, збиралася його залишити?

— А чому б і ні? — хмикнула я, відносячи кота в одну з кімнат, і посадила на диван, де той вмить згорнувся клубочком. — Василь милий.

— Василь? — гикнув чоловік. — Ти йому вже придумала ім'я?

— Так йому ж підходить, — знизала плечима я. А потім, примруживши очі, уважно подивилася Владу в очі? — Чи, може, ти маєш щось проти? — простягла я тим самим тоном, яким лиходії погрожують співрозмовнику відрізати йому якусь із кінцівок.

— Та ні, чорт із ним, — пирхнув чоловік, відвівши погляд. І, повернувшись, пішов назад, розважати Славка.

Я ж логічно припустила, що Василя не завадить погодувати, і пішла до холодильника. Котячого корму в мене, звичайно, не було, тож довелося шукати щось їстівне для цього хлопця в холодильнику. Вибір був небагатий, і в результаті я зупинилася на каші, яку змішала з паштетом із яловичої печінки. Виклавши провізію на блюдечко, я запропонувала цю кулінарію Василеві. І на щастя, він не став вередувати, вимагаючи прибрати цю гидоту і принести трюфелів з фуа-грою.

Щоб захистити хвору тварину в стані стресу від занадто активної та допитливої дитини, я зачинила двері кімнати, в якій залишила кота, і увійшла до вітальні, де чоловік саме сидів у кріслі з газетою, вдаючи, що дивиться за Славком. Причому вдавав він настільки не напружуючись, що навіть впритул не помічав, як Славко гасає по кімнаті, намагаючись когось упіймати. Тоді як поруч із місцями, біля яких ці спроби відбуваються, раз у раз самі по собі падають дрібні предмети!

— Якого дідька? — видихнула я, витріщивши очі.

— Га? Що? — спантеличено відповів Влад, все ж таки відвівши погляд від газети.

— Те, що поки що ти за дитиною «дивишся», від тут із привидами в лови грає, — обурено заявила я.

— Та бути такого не може… — простягнув чоловік, аж раптом Славко спробував упіймати привида прямо поряд з нами, і в той же час щось вибило газету в нього з рук!

— Як бачиш, може, — констатувала я.