Розділ 5. Ідеальні незнайомці

Залишивши Славка біситися в ліжечку, я зачинила за собою двері, пройшла до кімнати в протилежному кінці квартири... і відчайдушно закричала, стукаючи по стінці кулаками.

Звична процедура випуску пари, яку я час від часу повторювала, коли нервова напруга перевтомленого морально і фізично організму досягала межі! Небагато, та допомагало не здуріти остаточно і не вийти у вікно від усіх принад ЩАСТЬЯМАТЕРСТВА.

Зараз би вінішка... але не можна! Удома я зі Славком одна, активна дитина повністю на мені, і якщо рефлекси хоч трохи притупляться, можу не встежити.

Тяжко видихнувши, я відповзла на кухню, дістала з холодильника шоколадне ескімо зі згущиком і, зжерши його на підлозі в куточку між плитою та раковиною, вирушила назад до кімнати, де синочок продовжував голосно обурюватися тим, що його пересування так безсовісно обмежили.

Ну, принаймні завдяки браслету вже з привидами не розмовляв — і на тому спасибі. Бо якось це все було моторошно збоку спостерігати.

Не встигла я взяти сина на ручки, як у двері подзвонили.

— Гей, у тебе… все гаразд? — Делікатно поцікавилася Маргарет, дивлячись на мене.

— Наче так, а що?

— Та я просто чула, як хтось голосно кричав і бив ту стінку, яка суміжна між нашими квартирами, — ще делікатніше проказала ельфійка. — Чи це знову якісь привиди буянили?

— А-а-а-а? Це? Ні, не привиди, — нервово захихотіла я. Ну так, треба було здогадатися, що іншим людям така моя поведінка може здатися дивною. — Це я.

— І навіщо це робила? — незрозуміло закліпала сусідка.

— Так, пару трохи випускала.

— Трохи? — гикнула вона, піднявши брову.

— Перевірена стратегія.

— Слухай, повторю своє запитання: все гаразд?

— Так само, як і останні два роки, — не збрехала я.

— Аріно, мені це зовсім не подобається, — заявила Маргарет, уперши руки в боки. — Мало того, що майже весь час у чотирьох стінах сидиш із дитиною, так на тебе це ще й так тисне.

— Знаю. Але варіантів небагато.

— Кілька варіантів все ж таки є. І один із них пропоную здійснити прямо зараз!

— І який же? — З підозрою простягла я.

— Переодягайся, збирай Славка, і підемо гуляти. Причому ні, не в межах мікрорайону, а до центру міста.

— Маргарет, ти про що? Який ще центр? — тяжко зітхнула я. — Дитину ось тягати, та й мені треба картоплю на вечерю чистити…

— Замість картоплі звариш увечері кашу. Або взагалі локшину швидкого приготування запариш — не помре твій чоловік від одного бомж-пакету! А ось ти невідомо чи виживеш, якщо продовжиш ось так тут стирчати. Одна моя знайома від післяпологової депресії взагалі мало не наклала на себе руки, тож це не жарти, собі давати киснути не можна. Ну а коли ти собі киснути даєш, то не дам уже я! Одягайся у щось гарне, і жодні варіанти не приймаються!

— Гаразд,— зітхнула я.

Підкоряючись урагану, який на мене обрушила ельфійка, я стражденно відкрила шафу і дістала з неї перші штани і футболку, що потрапили під руку.

— Ні-ні! — Маргарет протестуюче замахала руками, вихоплюючи одяг у мене з рук. — Я ж сказала, щоб ти одягнулась у щось гарне!

— Та яка різниця?

— Величезна різниця! — заявила дівчина, знову вперши в боки. — Ти ж не в магазин за хлібом ідеш, а гуляти, розважитись, розвіятися та провітритися. Щоб зрештою відчути себе краще. Ну хіба таке можливо в розтягнутій футболці і старих штанах? А ну давай пошукаємо у твоєму гардеробі що-небудь презентабельніше!

— Насправді не варто…

— Варто, ще й як варто! І коли ти зробиш усе точно, як я кажу, то на всі три тисячі відсотків це зрозумієш!

Зрозумівши, що опиратися марно, я здалася і дозволила сусідці залізти в мою шафу, де худенька і маленька дівчина ледь не потонула. Але ні, вже за кілька хвилин вона виринула звідти, тримаючи в руках чорні капрі з легким кльошем, чорне болеро, черевички на широких підборах. І червону блузу з таким глибоким вирізом, що я вже уявила, як Славко (побачивши в ньому груди, від яких його нещодавно відлучили), почне туди лізти, намагаючись дістатися до того, що вже не їв, але все ще любив мацати.

— Да ти що? Куди мені таке вдягати? — охнула я. Навіть не пам'ятаю, коли і як купила ці речі, здається, вони взагалі валялися з часів, коли в цьому тілі жила справжня Аріна Броун.

— Куди? Ну ось це на ноги, це на тіло, це на плечі, а це на стопи, — розреготалася ельфійка. А потім, мабуть, щоб мене добити, дістала з відділу з нижньою білизною підтримуючий бюстгальтер з легким пуш-апом, який ймовірно теж був куплений до моєї появи в цій квартирі. — А ось це на груди.

— Як я розумію, опиратись марно?

— Саме так,  — заявила Маргарет. І мені нічого не залишалося, крім як усе це вдягнути, поки Славко, періодично бурчачи, за всім спостерігав, сидячи в ліжечку.

— Ну, а тепер останній штрих! Ти, сподіваюся, фарбуватися не розучилася?

— Може, й не розучилася, тільки у всієї моєї косметики вже давно минув термін придатності, і я її сто років як викинула.