Розділ 4. Якось темної ночі…

— І не забудьте, вісімнадцятого вам на щеплення, — добродушно посміхнулася кентавриха передпенсійного віку. Мініатюрна для своєї раси, навіть, можна сказати, щупленька. У рогових окулярах і з сивиною у волоссі, хвості та шерсті по кінській половині тіла.

Марія В'ячеславівна, звичайно, була таким собі фахівцем. Але її професійних навичок вистачало для планових оглядів, елементарних призначень і всякого лікування сопель. Сама ж вона завжди справляла враження приємної милої жінки, яка щиро любила дітей. Тож я не особливо заперечувала проти неї як нашого дільничного педіатра. Хоча на всяк не дай-боги-випадок пробила контакти кількох дуже хороших лікарів у інших лікарнях, щоб як станеться щось серйозне — відразу звернутися до них і отримати медичну допомогу на належному рівні.

Про що Марії В'ячеславівні, звичайно ж, не говорила.

Та й приводу поки що не було. Славко — тьху-тьху-тьху — чудово почував себе, ріс, розвиваючись належним чином, і не хворів нічим серйознішим за сезонну застуду.

Тільки ось нещодавно почав примар бачити. Тож на минулі кілька днів я отримала дивовижну розвагу: тягатися з дитиною від одного кабінету в районній поліклініці до іншого. А потім — аналізи та медкомісія у дитячій міській.

Результатом всього цього пекла на дев'ять кіл став надісланий нашому дільничному педіатру висновок комісії, згідно з яким Марія В'ячеславівна виписала нам довідку, за якою я тепер могла отримати для сина браслет-обмежувач в аптеці при поліклініці. Але перед тим мені ще довелося прослухати інструктаж від дільничного педіатра на тему використання браслета.

Найдратівливішим було те, що, отримавши нарешті заповітний артефакт на руки, я завила від розпачу. Тому що все, що кентавриха довго і нудно мені зачитувала... Було буквально слово в слово написане в інструкції, яка лежала в одній коробці з браслетом!

Таким чином, повернувшись додому і розпакувавши його, я відчула щось схоже на катарсис. Залишалося тільки дочекатися повернення Влада додому, щоб активувати артефакт, та прощайте, привиди!

Влад…

Вкотре від думки про чоловіка мене пересмикнуло.

Але ж, трясця, не може бути такого, щоб Маргарет і була тією самою його коханкою, яка ось так нахабно переїхала в сусідню квартиру від житла одруженого чоловіка, з яким у неї інтрижка! Та ще й почала спілкуватися із його дружиною.

Ні, щось тут однозначно не сходиться. І тепер уражена гордість просто не залишала мені іншого вибору, окрім як з'ясувати, що саме.

З цієї причини я не стала висипати Маргарет на голову відро сміття і висмикувати їй патли. Натомість ухвалила більш виважене рішення: продовжити з нею дружнє спілкування. У ході якого сподівалася краще рознюхати, що ця ельфійка за фрукт, які в неї мотиви і чи справді в неї щось є з моїм чоловіком?

Ну а якщо вже з'ясується, що є, і мої підозри не безпідставний наслідок банального непорозуміння — тоді вже так, буде сміття на голову, висмикнуті патли, а Владу — розлучення зі скандалом і судом, під час якого постараюся вибити опіку та гарні аліменти. Разом із розділом квартири (половини грошей з продажу якої вистачить на придбання хоча б однокімнатної квартири). І ще тумбочка навпіл, так! Разом із дівочим прізвищем... яке там воно було у тієї мадам, на місці якої я зараз живу в цій дірі?

Тим часом синочок, що встиг втомитися і виспатися, саме прокинувся, і я повела його на кухню. Де, звично посадивши на стільчик для годування, не менш звично запаслася м'якими чистими ганчірками для витирання всього і вся, начепила на свого дрібного хулігана слинявчик (який він страшенно не любив і все норовив зняти) і почала годувати його саме трохи охололою манною кашею. Яку Славко, до речі, поки що їв охоче і найменше випльовував. Я, звичайно, не спокушалася і розуміла, що так добре він її їстиме, поки не набридне, а потім знову підуть випльовування їжі. Але я не залишала надій, що на той час він уже встигне скучити за гарбузовою кашею, яка займе почесне місце головної чергової страви.

— Аріно, я вдома! — долинуло з передпокою, коли я саме запхала до рота Славкові останню ложку.

— Чудово, йди сюди, — покликала я, відразу почавши накладати чоловікові печеню. — Сьогодні нам видали браслет-обмежувач.

— Що, вже? — хмикнув чоловік, увійшовши на кухню. — Не минуло й півроку… а ні, минуло.

— Не перебільшуй. Не півроку, лише півмісяця, — пробурчала я, іронічно закотивши очі. — Хоча… за відчуттями справді, наче півроку. Півроку жорстоких тортур!

— Мої співчуття, — щиро зітхнув Влад. — То що тепер?

— Щоб одягнути на дитину браслет та активувати його, потрібні відбитки аури обох батьків. Тож за хвилин п'ятнадцять підходь, зробимо справу.

— А може зараз?

— Ні, зараз Славко не може.

— Чому?

— Він зайнятий, — повідомила я, коли синочок, напружено стискаючи губки, видав дупою характерний звук, з яким підгузок наповнився ясно чим.

— Зрозуміло, — сказав чоловік. І, взявши свою порцію, вмостився за кухонним столом — саме поряд із синочком, який продовжував займатися своєю дуже важливою справою.

Я ж, помітивши на підвіконні бризки каші, підійшла, щоб витерти їх... і якось завмерла, витріщаючись з вікна на кущ, що ріс у дворику.