Розділ 1. Сімейні секрети

— Славко, твою матір!.. Знаю-знаю, це я твоя мати, — відчайдушно простогнала я, кухонним рушником витираючи обличчя, запльоване дитячою кашею. Коли маленький винуватець мого зовнішнього вигляду розреготався і, зловивши момент, засунув долоні в миску, щоб наступної секунди почати ними активно махати, розбризкуючи вівсянку по всій кухні.

Захникавши, я прибрала миску подалі, озброїлася вологими ганчірками і почала старанно відтирати кухню однією рукою, а дитину іншою. При цьому вже якось забувши про те, що досі не переодягла кофтину, на яку синочок пустив мені струмінь з майстерністю досвідченого снайпера, поки я міняла йому підгузок кілька хвилин тому.

Що тут сказати, дивлячись на мене зараз, у це важко було повірити… але я ж була королевою! Ще й не психлікарні, а справжнісінького королівства! Просто справи мої все ще йшли... як би висловитися... трішечки не дуже. Кар'єра героїні-потраплянки не склалася, натомість я отримала будні відчайдушної домогосподарки в декреті. Що, звісно, трохи пригнічувало… але все одно було набагато краще, ніж «справжня реалістична книжка про потраплянця в інший світ», сюжет якої можна було б описати словами: «Опинився в іншому світі та здох за десять хвилин»!

— Аріно, де мої шкарпетки? — долетів із сусідньої кімнати роздратований чоловічий голос. — Я вже все обшукав, їх ніде немає!

— Ще одна пара тут на батареї.

— Хіба це пара? Вони ж різної довжини.

— І що? Адже обидві чорні, — знизала плечима я. — Решту сьогодні поставлю прати.

— Будь ласка, не забудь. Бо на завтра в мене вже навіть таких шкарпеток немає, — сумно зітхнув високий темноволосий молодик. Симпатичний, одягнений у чорний костюм, куплений за копійки у колеги, який звільнявся, коли він влаштовувався на роботу.

Ось так тепер виглядав мій чоловік, за сумісництвом король Леронії... який вже більше двох років не знав, що він король!

Що тут скажеш, все полетіло шкереберть і ніяк не просунулося за минулі два роки. Я так і не з'ясувала, чому і через кого ми опинилися в трикімнатці з паршивим ремонтом і тріснутим сидінням унітазу, перемотаним ізострічкою. А самозванці, які вкрали нашу зовнішність, — у королівському палаці. Можливо, ці самозванці були тими самими Аїшею та Велдором Броунами, у житті яких ми того ранку прокинулися… хоча стверджувати напевно я цього не могла. Так само, як і того, чи знали вони самі про те, ким є? Чи теж були жертвами якихось придворних інтриг-змов, і просто сприйняли чужі спогади за свої власні?

На жаль, роздумувати про відповіді мені зі старту всієї цієї історії завадило дві речі.

Перша — дикий токсикоз.

Друга — постійні відрядження чоловіка на роботі, яка «дісталася йому в спадок». Через них ми довго не бачилися всю вагітність і перший рік після пологів. А я майже весь час залишалася з дитиною одна — з ріднею, яка живе в іншому кінці країни, Броуни мали не найкращі стосунки.

Тільки нещодавно стало трохи легше. Коли Влад звільнився зі старої роботи, знайшовши нову. Платили там менше, але тепер чоловікові принаймні нікуди не треба було їхати зі столиці. На жаль, на той час наші й так нульові відносини стали ще гіршими. А я гадки не мала, що з цим робити і як сприймати наше дивне сімейне життя. З одного боку, Влад як чоловік приваблював мене. Але з іншого, я його майже не знала! Між нами ніби завжди була стіна із сірого каменю. Я не розуміла, як її зруйнувати… а головне, не могла вирішити, чи варто це робити. Можливо, в мені просто говорив гіркий досвід попередніх стосунків, які закінчилися зрадою перед вівтарем. А може, тепер я підсвідомо розуміла: те найбільше і справжнє кохання вже колись давно вислизнуло від мене. А я, за своєю недосвідченістю, просто не змогла вчасно його оцінити та втримати. Тому тепер не здатна відчувати щось подібне до іншого чоловіка. Тож чи варто пробувати знову, свідомо знаючи, що намагаєшся заповнити порожнечу в серці звичайною ватою, яка лише створює ілюзію наповненості?

Ось так і пролетіли два роки мого життя після падіння «з палацу в трикімнатку». Без змін і суттєвих зрушень на краще… не рахуючи, звичайно, чарівного синочка, якого я любила найбільше на світі, хоч він і вимотував мене до стану задавленої на дорозі тварини.

Напевно, я навіть майже змирилася б з таким станом справ, якби не одне просте розуміння: навряд чи той, хто організував нам цей «переїзд», просто візьме і дасть нам спокій. Що, коли одного дня він прийде сюди? І чого я боялася найбільше — може нашкодити моєму синові. Тому в короткострокових перервах між пранням дитячих речей, приготуванням кашок та зміною підгузків я продовжувала шукати бажані відповіді… які все ще залишалися безмірно далекими та туманними.

— Гей, ти це що надумав? — схаменулась я, помітивши, що син, випущений на волю зі стільчика для годування, прослизнув до кухонних тумб. І, відкривши одну з них — ту, де лежали крупи, — ухопився за мішечок з рисом своїми вправними пальчиками. Які дивним чином миттєво розв'язали шнурок!

Моє відчайдушне скиглення, як завжди, не допомогло. Не зважаючи на нього, Славко весело змахнув мішечком, як мишка хвостиком у казці про Курочку Рябу, і розсипав рис по всій кухні!

Ну от, мало того, що тепер прибиратися за ним, так ще й зіпсовано стільки крупи! Яка, між іншим, грошей коштує. А грошей у нас в родині не так багато, надто після того, як його величність Велдор (чи як його тепер звали — Влад) змінив роботу.

На жаль, синку вся трагедія моєї ситуації була незрозуміла. Навіть більше — схоже, мій страждальний вираз обличчя неабияк його веселив, бо дивлячись на нього, Славко почав реготати як ненормальний, тримаючись рукою за стілець і закидаючи голову. А в його маленькому роті при цьому світилися шість перлинок молочних зубів — тих самих, які пачкою вилізли півроку тому, і з того часу не поповнилися досі новими «сусідами».