Глава 17

- Тимуре Сергійовичу, - почала, коли опинилися самі у ліфті. Від хвилювання стисла долоні у кулачки. Не знаю, що змушувало так нервувати, бо це ж просто розмова. – Хотіла запитати…

- Запитуй, - сухо відповів чоловік. Він дивився на двері ліфта й навіть не думав подарувати мені свій погляд. Ну що ж.

- Стосовно готельного комплексу, - обережно пробуркотіла. – Мені цікаві деталі. Якщо це мій проєкт, то хотілося б дізнатися більше про нього.

- Аліно, - мені здалося, що Авдєєв почав нервувати, бо моє ім’я він вимовив якось грубо, тому я трохи напружилася. – Зараз не до цього.

- Але ж це… - двері відчинилися й Тимур поспішив на вихід із ліфта, а я вже тихіше додала: - важливий проєкт.

Авдєєв йшов так швидко, що буквально зник з-перед моїх очей, ніби розчинився у повітрі. Це ж треба так тікати від розмови. Я не розуміла, чому чоловік так реагує на моє запитання, адже цей проєкт і справді був найважливішим з усіх, що ми коли-небудь мали. Якщо наша фірма візьметься за нього й закінчить успішно, то це може гарантувати вихід на міжнародний ринок, а це вже геть інша перспектива.

Я вже уявляла, як по закінченню, пресою розлетиться те, що наша фірма робила інтер’єр для готельного комплексу закордоном. А Тимур реагує дивно. Хіба що справа у Інзі й він намагається ще домовитися з Давидом, аби той змінив своє рішення. Це було б кепсько, бо хоч я і відчуваю провину перед дівчиною, але цей проєкт став би для мене гарним способом підвищити свою кваліфікацію.

Інги сьогодні не було, схоже вона на одному із об’єктів, або ж впала у розпач після вчорашніх новин й взяла собі вихідний. Так, Тимур не дасть вихідний простому співробітнику, але їй чомусь це дозволено.

Він не виходив зі свого кабінету, та й прикрив усі вікна рулетами. Обідати він теж не пішов, як і я, тому, коли більшість розійшлися на обід, набралася сміливості й пішла до нього у кабінет. Ми мали обговорити деталі. А якщо він хоче позбутися мене у цій роботі, то нехай прояснить це відразу. Врешті, я зрозумію.

- Заходьте, - почула чоловічий голос, після того, як двічі постукала у двері. Прочинила двері, та не встигла й погляду підняти на Тимура, як той буквально вигнав мене. – Я вже казав, зараз не до твого проєкту.

- Але ж це важливо, - писнула я. – Я маю знати, що мені робити, - проігнорувавши боса, увійшла всередину та замкнула за собою двері.

- Ще є час, - фиркнув роздратовано. – Зараз я займаюся проєктами Інги, тому ти трохи маєш зачекати.

- Тоді можна організувати хоча б зустріч із Давидом, - запропонувала.

- Ні! – гаркнув Авдєєв, від чого моє тіло здригнулося, бо я зовсім не очікувала такої відповіді. – Ні, - додав спокійніше. – Ще рано, чи ти погано розумієш мої слова? Цей проєкт буде дуже масштабний, у нас є час на підготовку його виконання, то ж будь ласкава, покинь мій кабінет.

- Тоді я сама зустрінуся із ним, - різко випалила. – Здається, він був не проти.

Авдєєв відсунувся на стільці від стола, а тоді підійнявся й мовчки почав обходити його, зупинившись переді мною. Моє серце почало швидко битися, а впевненість різко загубилася у темному куточку моїх почуттів, коли Тимур опинився перед моїм носом. Я опустила погляд, розглядаючи його лофери й почала нервово перебирати пальцями.

Начальник підійняв одну свою руку й легко обхопив пальцями моє підборіддя, від чого тіло відразу вкрилося сирітками. Раніше він торкався мене тільки тоді, коли я була під алкоголем. Хоча, здається у цей момент я теж сп’яніла не вживаючи. Я підійняла свої очі на його. Вони були темнішими ніж зазвичай, а вилиці чоловіка нестримно рухалися обличчям від гніву. Чогось Тимура роздратувало те, що я ляпнула.

- Не смій, - він здійняв вказівний палець іншої руки перед моїм носом, не відпускаючи підборіддя. – Чуєш? Не смій влазити туди, куди тебе не просять. Я твій начальник, Аліно, і я вирішую те, хто з ким і де буде мати зустрічі. А якщо я сказав, що зараз не час обговорювати проєкт, то значить зараз не час. Затямила?

- Угу, - вичавила те, що змогла, а тоді він спокійніше видихнув та забрав обидві свої руки. Однією взявся за свій бік, а іншою потер підборіддя й відвів погляд.

- Пробач за це, - тихо прохрипів Авдєєв. Не знаю, чому він вибачався, бо боляче мені не було. Звісно, він не мав права взагалі мене торкатися, але мені здається, що між нами двома вже далеко не робочі відносини. Я не знаю, які вони, бо все що відбувається між нами – дивно. – Хочу, аби ти розуміла, що не маєш права влазити у це все за власної ініціативи.

- Ясно.

- Давид не той чоловік з яким варто грати у ігри.

- В ігри? – здивувалася я. – Я просто хочу обговорити побажання, деталі. Я навіть не знаю у якій країні цей комплекс.

- Це Греція, - спокійніше відповів Тимур. – Але пообіцяй, що не буде зустрічатися віч-на-віч із Давидом.

- Ви знайомі із ним?

- Так, - Тимур кивнув. – Але це не має значення. А ти маєш пообіцяти.

- Мені здалося, що він непогана людина.

- Аліно! - фиркнув Тимур.

- Обіцяю, - здалася.

– Тепер забирайся звідси.

До кінця дня мене лише цікавило, хто насправді цей Давид і чого він викликає у Тимура такі агресивні емоції. Варто буде запитати про це у Ангеліни, вона має знати хто це і які у них відносини з Авдєєвим.

Пізніше мені надіслали якісь інтер’єри інших робітників, аби я їх скорегувала. Іноді я таким займалася, коли роботи належали стажерам.

Не помітила, що знову засиділася до пізнього вечора. Я справді не планувала затримуватися, до того ж знала, що Тимур завжди йде ледь не останнім. Так сталося і цього разу. Я швиденько скинула оброблені інтер’єри нашому стажеру й почала збирати речі, аби їхати додому. Ще варто перевірити чи моя сестра залишилася живою після зустрічі з Артуром. Офіс був повністю порожнім, а на вулиці навіть трохи стемніло. Затрималася я сильно.