Глава 14

Вранці знову просинаюся надто пізно. Сьогодні навіть обходжуся без душу, бо часу катастрофічно мало, а ще й автомобіль, який вкотре стоїть під офісом через мою тупість, бо як я могла взагалі забути, що акумулятор зарядити настільки просто? Зітхаю, та дратуюся, коли натягую на себе вузькі джинси. Це все знову через Тимура. Цей чоловік ніби навмисне руйнує мій світ. Я ж стараюся триматися подалі.. емоційно. Та тільки нічого не виходить, бо він вічно з’являється там, де не просять.

Дратуюся, бо ці кляті штани ніяк не хочуть налазити. Певно через спізнення. Так-так, з високою ймовірністю я не встигну прийти вчасно в офіс. Авдєєв погрожував звільненням у разі ще однієї такої витівки. Нарешті справляюся із цими бісовими джинсами й натягую не попрасовану сорочку. Радію, що тканина дозволяє це зробити. Та й загалом, люблю речі, які не потребують прасування.

Натягаю на ноги підбори й вилітаю з квартири, одночасно шукаю таксі в додатку. Та й там невдача, бо добратися у цей час до центру трохи складно. Так би мовити, задачка із зірочкою.

Роблю замовлення, проте водія шукає вже близько трьох хвилин. Мені така ситуація зовсім не подобається, бо що як справді вижене на цей раз. Не знаю, може було б і на краще забратися взагалі з-під керівництва Тимура, але чи хочу я цього? Ось тут вже й виникає ускладнення такого простого запитання.

- Ти довго будеш там тупцювати? – знайомий голос гостро ріже слух. Мені вже мариться? Підіймаю очі догори й натикаюся на розсердженого чоловіка, який виглядає з вікна свого.. Porsche. Не мариться...

- Що ти тут робиш? – обурююся. Не поспішаю підходити ближче. Я зараз і справді зла, а ще… ще я не зовсім розумію, чого Авдєєв тут.

- Чекаю на одну непунктуальну співробітницю, - хмикає. Може це така його спроба віджартуватися, проте звучить це не як жарт. Швидше, погроза. Погроза для мене. – Ти збираєшся сідати в це авто чи тебе силою запхати? Ти вже конкретно спізнюєшся, знаєш.

- На цей раз ви не маєте права дорікати мені спізненням, - випльовую розсерджено й нарешті роблю декілька кроків у бік чоловіка. – Навіщо ви взагалі вчора набрехали мені? Акумулятор можна було підкурити. А ви… ви виставили мене посміховиськом.

- Аліно, - важко видихає. – сідай.

- Ні! – фиркаю. – я нікуди з вами не поїду. Дочекаюся таксі. – Авдєєв нервово закочує очі. Ох, він дуже сердитий. Ну і нехай.

- Для чого ви це зробили? – цікавлюся, примружуючи очі.

- Що? – запитально здіймає брови. На губи лізе лукава посмішка. Дратує.

- Збрехали. Підвезли. Приїхали сюди вранці.

- Сідай в машину! – наказує, проігнорувавши усе.

- Ясно, - хмикаю та гірко посміхаюся. Знову немає ніякої відповіді. – Таксі знайшло, - здіймаю телефон догори, а тоді розвертаюся та йду туди, куди має приїхати водій.

Обіймаю себе руками, бо відчуваю, як уся тремчу. Чи то від нервів, чи то від прохолоди. Я сердита на Тимура, бо він знову не може нічого пояснити й мене це дуже сильно дратує. Хіба так важко сказати декілька слів? Хіба так важко зізнатися для чого він робить ці вчинки? Зітхаю й мотаю головою.

- Ай, - скрикую, коли опиняюся у Авдєєва на плечі. Вишу головою донизу й не відразу розумію що саме відбувається. Починаю колотити чоловічу спину кулаками. – Що ти в біса робиш!?

- Все ж довелося пхати тебе силою, - рикає, коли садовить мене на пасажирське свого Porsche. – я вже сказав, що ти спізнюєшся. Дуже. - Дивиться в очі, вихоплює телефон й відміняє моє замовлення. Нахаба. 

- Чхати хотіла, - пирскаю, складаючи руки на грудях.

Заглядаю у очі чоловіка, коли він пристібає мене ременем безпеки. Надто близько. Надто небезпечно. Дихати відразу стає важче й ця зрадлива сорочка мене сильно видає. Тимур кидає короткий погляд на мої груди, які часто підіймаються під тонкою тканиною та натягує бісову задоволену посмішку.

Не каже нічого, лише оббігає своє авто й забирається у нього сам, а тоді рушає з місця.

- Ти у всьому брехун, - наважуюся.

- Це цікаво, - хмикає. Переводить на мене свій погляд. – Поясни, бо не зовсім згадую, коли саме брехав.

- Я тобі подобаюся, - випалюю. Щоки миттєво червоніють. Чи вірю сама у те, що кажу? Навряд чи, але для чогось ставлю нас обох у незручне становище. Тиша з’являється між нами відразу. Тільки лиш чути, як калатає моє серце та.. та серце Тимура теж. Бо ритми у нас різні. Спершу моє, а потім його. Гармонійно трясця.

- Ні! – гиркає й зводить брови. – Ти збожеволіла? Я маю дружину.

- Кохаєш її? – кусаю губи. Погляду не звожу. Я не здам Ангеліну, але Тимур… він теоретично може усе розповісти сам. Якщо захоче, звісно ж.

Ігнорує. Відводить погляд у інший бік. Або удає, що слідкує уважно за дорогою, або проклинає себе, що провернув авантюру з моїм автомобілем й тепер опинився у скрутному становищі.

- Ну?

- Ти не маєш права запитувати це, - сердиться. – Ти підлегла, а я начальник. І, так, ми не переходили на «ти».

- Знову, - закочую очі.

- Мені не подобаються такі дівчата, як ти.

- Які?

- Зовнішність, характер, - фиркає напружено. Важко ковтає слину. Бачу це, бо слідкую за кожним його рухом. Він бреше, бо дуже нервує. Хм-м. Я подобаюся йому? Чи все ж дратую? Дідько, який же він складний чоловік. – Ти мене дратуєш, - відповідає на моє німе запитання. Чогось вже майже у це не вірю. Фиркаю та обіймаю себе руками.

- Брехун, - шепочу тихенько й відвертаюся до вікна. – І.. ти маєш допомогти мені з моєю машиною. Бо усе це через тебе.

Видихає й нічого не каже. Не знаю чи допоможе, чи залишить мене саму розбиратися із цією проблемою.