Глава 13

- Вона не заводиться, - нервово бурчу й махаю руками на кермо.

- Вийди, я гляну, - наказово. Слухаюся, бо не знаю, що робити з машиною, яка не їде. Роблю це задля своєї вигоди. Виходжу з машини, лишаючи дверцята відчиненими.

Тимур змінює мене, бо забирається на водійське. Виглядає за кермом мого автомобіля щонайменше смішно. Принаймні, через те, що через налаштування сидіння під мене впирається ледь не в стелю головою. Хіхікаю, бо це трохи розряджає моє напруження. Чоловік не звертає уваги, а швидко відсовується назад й займає зручне положення. Провертає ключ й машина видає ті ж самі звуки, що й раніше. Зітхаю. Мала надію на те, що він заведе її.

Пробує знову і знову провал, тому вибирається й відмикає капот. Починає скидати піджак й закачувати рукави сорочки. Нахиляється під капот й починає розглядати там усе. Я ж у цьому не розуміюся від слова «зовсім». Лише тупаю ногами й ходжу вперед-назад.

З салону машини доноситься звук телефону. Швиденько біжу туди й дістаю з сумки смартфон. Чорт. Це Поліна, а я повинна була забрати її з вокзалу, щоб стомлена не пхалася на метро.

- Алло, - кажу швидко та дуже винувато. – Сестричко, пробач, знаю, що ти зачекалася, але у мене форс-мажор.. машина накрилася.

- І тобі привіт, - каже. – Загалом, я вже вдома. Чекаю на тебе. Дзвоню, щоб ти не хвилювалася.

- А як ти добралася?

- Мене підкинув якийсь незнайомець.

- Полю.. – серджуся.

- Не хвилюйся, він мене не з’їв, - віджартовується вона. - Майже, - я напружуюся.

- Аліно, - чую голос Тимура.

- Все, сестричко, чекай вдома, - буркаю. – Приїду і розповіси усе.

Вимикаюся та поспішаю до Тимура, який вже розправив спину.

- Що там? Щось серйозне? Я доїду додому чи..

- Акумулятор сів, - спокійно каже. Щось знайоме, але на нервах не можу пригадати що це таке. Це важливо чи не зовсім?

- А як його зарядити? – зводжу брови. Боюся ляпнути якусь дурницю, від якої осоромлюся.

- Ніяк, - байдуже відрізає. – Хіба що завтра, - забирає свій піджак, обходячи мене надто близько. – Хочеш, підвезу тебе?

- Я.. я можу викликати собі таксі, або на метро, - розчаровано кажу. Не можу зрозуміти, як зарядити цей акумулятор і чи взагалі для цього потрібен ремонт і в яку суму він обійдеться.. Боже. Поруч з Тимуром я така.. недалека.

- Таксі до ваших послуг, - вказує долонею у бік свого Porsche.

- Боюся, не можу дозволити собі таке таксі, - всміхаюся.

- Можеш, - дивиться прямо на мене. – Сідай. Вважай це бонусом від начальства.

- Ох, я у вашій машині їжджу частіше аніж у своїй.

- Це погано? – здіймає брови. – В моїй значно комфортніше, - каже. – Я вже це перевірив.

Авдєєв допомагає мені забратися у свій автомобіль й всідається у нього сам. Я й справді часто почала їздити з цим чоловіком. Не скажу, що мені не подобається чи щось на кшталт цього. Дуже навіть навпаки, проте.. наші відносини і досі лишаються нестерпними. Він вмикає тихо музику  й ми насолоджуємося цим моментом. Просякнутим одним на двох.

Так-так, знаю, це лише мої фантазії, бо насолоджуюся лише я. А от Тимур.. та він просто не хотів залишити подругу дружини, хоч і не справжньої, у біді. От і все, інакше б Ангеліна йому волосся на голові вирвала за таку, як я. Таку жахливу людину.

Нагадую собі, аби вдома подивитися, що таке акумулятор й знати, як мені справитися із цією задачею, аби моя машина продовжувала їздити. А ще Поліна з тим своїм незнайомцем.

- Приїхали, - каже. – Пробач, сьогодні своїм ходом, - хмикає. Гублюся й миттю червонію. Ох боже, а я тільки про усе це забулася.

- Звісно, - киваю. – Дякую, що підвезли.

Ігнорує, просто легенько киває, а я вибираюся з машини Тимура й швидким темпом прямую до дверей під’їзду, аби приховатися за ними. Хоча це й виявляється необов’язковим, бо як тільки опиняюся на сходах, за спиною зривається з місця Porsche.

- Аліно, - сестра вже чекає на вході у квартиру. -Хто цей чоловік? Це що твій бос? Це Ангелінин Тимур?

- Угу, - белькочу.

- Він тебе підвозив? – дивується. - А де твоя машина?

- Не хочеш обійняти спершу сестру? – закочую очі. Ми не бачилася досить довго, аби встигнути засумувати.

- Ем-м, так, - погоджується й врешті обіймає. – Але, мені все одно цікаво, - мружить очі.

- Моя машина поламалася, - коротко пояснюю. – Він запропонував підвезти, от і все.

- І що ж поламалося? – складає руки на грудях й загадково посміхається.

- Акумулятор сів, - сестра починає реготати.

- Тобі мізки поплавило? – регоче.

- Що? - не розумію. 

- Не знала, що це вважається поломкою, - хмикає. – Його можна було зарядити від тачки Тимура.. стривай, - дівчина схопила мене за плечі й потягнула у кухню. – То це ти у нього закохалася? Ну так, точно, все сходиться. Спершу сниться, потім підвозить, - роздумує уголос.

- Ні, - мотаю головою. – Не вигадуй дурниць.

- Бляха, Аліно, - застигає й посмішка гасне на її обличчі. – Оце так ти даєш. Ти що відбила мужика в подруги?

- Нікого я не відбивала, - зриваюся на крик. – Він мій начальник, тому просто підвіз, бо побачив, що не можу завести свою машину, от і все. Ти вигадуєш дурниці.

- Добре ти не знала, що акумулятор заряджається від іншої машини, але він точно знав, - дивиться на мене з цікавістю. – Між вами точно щось є, інакше це дуже дивно. Усе це.

- Я голодна, - зітхаю, аби перевести тему. Сестра має рацію, я забулася. Але Тимур точно про це знав. Невже він навмисно?

- Я привезла смаколики, - каже й витягує з сумки пакунок з різними ласощами. – Це все тобі, аби ти не була така.. – оглядає мене прискіпливим поглядом. – скута, засмучена.

- Краще розповідай хто тебе привіз сюди?

- Ем-м, не знаю, - змахує плечима. – Я чекала тебе на зупинці, а він проїжджав мимо, от і зупинився й запропонував підвезти. Якийсь Артур, - кривиться. – Занадто самовпевнений і пихатий. Не знаю, що підштовхнуло цього чоловіка зупинитися й запропонувати мені допомогу, бо це очевидно не у його стилі. Боюся, що колись він мене знайде і прикінчить, - дівчина мило натягнула посмішку.