Глава 11

Прокидаюся, коли вже у всю світить сонце. Саме воно мене й будить. Скиглю, бо відчуваю жахливу спрагу й неприємний присмак у роті. Бувало вже таке, коли напивалася з Поліною та її друзями. До речі, щодо цієї малої негідниці, то я їй ще пригадаю ті повідомлення. Сідаю на дивані, обпираючись ногами на підлогу, оглядаю себе й розумію, що я досі у вчорашньому одязі. От тільки спершу до мене туго доходить те, чого я прокинулася на дивані, а потім.. потім миттєво приходить усвідомлення.

Господи боже мій.

Тимур.

Саме він приніс мене сюди. На руках, бляха.

Хапаюся за свою голову й голосно стогну від сорому. Хочеться згоріти, або щонайменше провалитися під землю. Навіщо я взагалі йому вчора телефонувала. Дурна голова, могла викликати таксі для Ангеліни, а тоді й для себе. Могла обійтися без участі цього чоловіка. Як же я буду дивитися йому в очі..

Підіймаюся та шкутильгаю на кухню. Так-так, саме шкутильгаю, бо ноги печуть жахливо. Коли наливаю у склянку воду, а тоді жадібно п’ю її, то приходить ще одне усвідомлення. Як Авдєєв рятує мене від того хлопця, який так бажав танець. Легко посміхаюся, бо це було приємно. Вперше за мене заступався чоловік, та й загалом, це уперше, коли за мене коли-небудь заступалися. Хоча, якщо відверто, то, як на мене, загрози не було, та.. кхм.. в трусики мені ніхто лізти не мав.

Випиваю ще одну склянку з водою й тепер повертаюся до спогадів нашої розмови з Ангеліною. Вони з Тимуром не справжнє подружжя. Вони фікція. Вони навіть не кохають одне одного. І так, особливо я запам’ятала кількість їхнього сексу. Чогось для мене це стало дуже важливою інформацією.

Тру долонею чоло й важко зітхаю, а тоді плентаюся у ванну, аби почистити зуби й позбутися жахливого присмаку у роті. Після цього хочу піти у душ, але дещо змушує мене передумати. І це дещо, ніщо інше, як запах Тимура на моїх долонях. Вони досі до біса пахнуть ним і мене це зачаровує. Здається, я вже помішалася на ньому, бо готова ходити брудна, аби тільки залишити цю його невеличку мітку на собі на довше.

Стягую з себе одяг і відкладаю його на стільчик. Окремо від усього іншого, бо він також залишив на собі аромат боса. Прати поки що не буду. Одягаю домашній спортивний костюм й знову завалююся на диван.

Вчора багато усього сталося. Я багато дізналася й зараз зовсім не знаю, що із цим робити. Мабуть, варто було б поговорити з Ангеліною про вчорашнє на тверезу голову. Я пам’ятаю, що вона говорила про угоду нерозголошення, але і я не планую нікому про це казати. Це лише справа, яка стосується їх двох та їхніх родин.
Зітхаю.

Мені знадобилася добряча половина дня, аби прийти у себе після вчорашнього. Ангеліна не телефонувала, певно, їй було ніяково, що розповіла мені усе. Я теж не наважилася і я не можу пояснити, що саме мені заважало це зробити. Мабуть, те, що мені було соромно за брехню, або за те, що недоговорюю свою правду, просто приховую її.

Відчувала себе егоїсткою. Здавалося, переді мною відкрилася чудова можливість й шанс на відносини з Тимуром, але ж.. він нічого не відчуває до мене. Сам казав, що я дратую. Хоча вчора мені так не здалося. Авдєєв так мило посміхався мені й може навіть.. фліртував? Або це лише моя хвора та п'яна уява.

Неохоче викликаю таксі та їду забирати свою машину. Це звісно добре, що Тимур відвіз мене додому, але тепер через те, що напилася доводиться їхати знову до того бару, замість того, щоб відлежуватися вдома перед важким робочим днем.
Ввечері наважуюся зробити те, що обіцяла Поліні – телефоную мамі. Й у цьому випадку я відчуваю таке ж напруження, як і при зустрічах з Авдєєвим. З цією жінкою мені складно знайти спільну мову, як і з татом. Здається, вони мене зовсім не розуміють і ніколи не розуміли, тому навіть п’ять хвилин розмови, для мене справжнісіньке випробування. Загалом, пояснити наші відносини дуже важко. Буквально. У нас наче і є зв'язок дитина-батьки, проте він такий складний.

- Невже ти подзвонила, - з перших же секунд звучало дорікання. Я мимоволі закотила очі й набрала у легені більше повітря. – Зовсім забулася про батьків.

- І тобі привіт, мамо-о, - буркнула я.

- Щось сталося?

- Ні.

- То ти просто телефонуєш?

- Угу, - буркаю. – Що нового?

- Все, як завжди, - холодно каже. – Батько працює, я на господарстві. А як щодо тебе? Не з’явився хлопець?

- Ні, - зітхаю. Почалося.

- Аліно, ти вже доросла жінка, - фиркає. – Тобі двадцять дев’ять. Мав би бути чоловік та якесь маля. А ти...

- Дякую, - різко відповідаю. - Але я знаю скільки мені років. Про це не обов’язково нагадувати.

- Здається, тільки на Поліну можемо покладати надії, - замовкає, а тоді додає: - А ти так і помреш старою дівою. Ти одне розчарування.

Ось, про це я і казала. Нам немає про що говорити з мамою, бо вона мене не розуміє. ця жінка тільки вічно дорікає, бо я не стала тією ким можна було б пишатися. І тут справа навіть не у роботі, бо там у мене все наче непогано, а у житті загалом.

- Мам.. – кажу тихо. – Я вам взагалі рідна донька?

- Що ти плетеш, Аліно? – гиркає. – Як ти взагалі смієш таке запитувати?

- Ніяк. Забудь, - кидаю ображено. – Мені час працювати.

- Ну звісно, як завжди. Я нічого іншого від тебе й не очікувала.

Мама збиває виклик, а я відкидаю телефон й заплющую очі. Відчуваю. Як вони починають пекти через те, що мені важко стримати сльози, які виступають. Я їхнє розчарування, бо не схожа на Поліну. Бо я старша, бо у мене досі немає своєї сім’ї.

Дизайни тераси так і не вдаються мені, бо настрій повністю зіпсовано тим дзвінком. Краще б взагалі не телефонувала.

Ввечері отримую фотозвіт від сестри й переглядаю купу різних пам’яток Литви, саме у цю країну вони поїхали після Польщі, де й будуть ночувати. Так сказала дівчина. Крадькома посміхаюся, бо неймовірно заздрю. Я теж хочу безтурботного життя і, так.. я хочу нормальних стосунків зі своїми батьками.

Після перегляду фотографій все ж іду в душ та закутавшись у ковдру поринаю у сон. Завтра буде складний день, адже щонайменше, мені доведеться дивитися у вічі Тимура після усього, що сталося.