Глава 10

Під під’їздом їхнього будинку, лишаюся чекати у машині, поки Тимур несе дружину у квартиру. Не знаю, скільки минає часу, поки чоловік повертається до мене, але здається чимало, бо я ледь не засинаю. Зі сну вириває гупання дверцят.

- Поїхали? – запитує, а я киваю. Все, на що я зараз здатна. Спати хочеться неймовірно, але й бути поруч із ним не менше.

- Навіщо скільки пити? – цікавиться. Ріже тишу між нами.

- Не знаю, - спираюся головою на сидінні й дивлюся на чоловіка мрії. Насправді я чудово знаю причину свого одноденного алкоголізму.

- Вдома хтось є?

- Ні, - мотаю головою. – Сестра поїхала у тур Європою з друзями. Ти знаєш, - прокашлююся, бо знову це бісове "ти". - Кажу ж, я подзвонила вам, бо ви єдиний, кому могла подзвонити.

- Добре.

- Навіщо допомагаєте мені? – цікавлюся. – Забрали б Ангеліну і на цьому усе.

- Я вже казав, - рубає проводки цікавості.

- То вам важливо, щоб зі мною нічого не зробили? – радію.

Тимур мовчить. Мій п’яний мозок підкидає дурні здогадки. Може, я його й не дратую зовсім? Що, як я подобаюся Авдєєву? Може такими своїми словами і вчинками він відштовхує мене від себе? Хотіла б, аби це було справді так.

Ні. Я дуже п’яна. Киваю сама собі і зітхаю.

- Можна я зніму ці босоніжки? Ноги печуть.

- Навіщо взувати таке незручне взуття?

- Щоб підкорювати чоловіків стрункими ніжками, - граю бровами й усміхаюся. Він теж усміхається, вже вдруге за цей вечір.

- Великі жертви, - присвистує. – Одного ти точно підкорила.

- Вас? – цікавлюся грайливо.

- Звісно, що ні! – відрізає Тимур. – Того мудака у барі. Він явно хотів залізти до тебе під спідницю.

- О-о, - стягую одну босоніжку зі своєї ноги. – То вже не ваша справа, Тимуре Сергійовичу. Може, я тільки цього й хотіла?

- Сумніваюся, - схиляє голову у бік. – Ти ж маєш бойфренда, - нагадує те, чого насправді немає. А як би й не мала, то знайшла б ліпший варіант для сексу на один раз.

- Ви мене не знаєте, - зітхаю й стягую іншу босоніжку.

- Знаю, - каже тихо. Ледь чутно, а може мені це просто здалося?

Мабуть, це вперше у нас вийшла така спокійна розмова. Зазвичай, у нас не виходить спілкуватися нормально. Або ж я просто під дією алкоголю сприймаю усе зовсім інакше. Було б образливо, тому сподіваюся, що він і справді пом’якшив своє ставлення до мене.

Тимур під’їхав до мого будинку, тому з рота вирвався розчарований стогін. Я зовсім не хотіла лишатися одна у цій квартирі й відпускати його до Ангеліни, як би це не звучало паскудно.

Огортаю себе руками й дивлюся на чоловіка.

- Дякую, що привезли, - тихо кажу. – Я… я піду.

Тимур мовчить. Дивиться десь у далечінь подвір’я, а я не поспішаю виходити з машини. Дивлюся на свої босі ноги й натягнуто усміхаюся. Дурниця приходить до моєї голови сама собою – як Авдєєв несе мене на руках до квартири так само як ніс Ангеліну.

- Що? – питає.

- Не хочу одягати ці босоніжки знову, - скиглю. Провертаю жіночі хитрості. Невпевнена, що вони подіють на Тимура, проте... спробувати варто.

- Це натяк? – здіймає одну брову.

- Тобто?

Чоловік хмикає й виходить з автомобіля. Підпалює там цигарку, чим дивує мене дуже сильно. Не знала, що він палить й мені чомусь це дуже не подобається, хоча й виглядає дуже… сексуально. А ще бентежить те, для чого він вибрався на вулицю. Попалити? Чи все ж, у мене був гарний натяк?

Відмикаю дверцята й хочу стати босими ступнями на землю, як Авдєєв з’являється несподівано поруч. Гасить недопалок кросівкою й підхоплює мене на руки. Охаю, коли злітаю у його сильних руках, наче пір'їнка. Заплющую очі й втикаюся носом у його шию. Як же він приємно пахне, боже. Набираюся сміливості обхопити чоловіка руками за шию й притулитися дужче.

- Який поверх?

- Сьомий, - муркочу у його шкіру. Вдихаю. Радію, що пахнути ним буде не лише моя долоня, а й я уся.

- А ключі від квартири?

- У сумочці.

Авдєєв викликає ліфт, але невдача для нього й джекпот для мене – він не працює, бо немає світла. Отже, тринадцять прольотів я буду вдихати омріяне сандалове дерево і сподіватися, що пропахну ним на рештку свого життя. Бо тільки на це я й можу сподіватися.

Тимур тицяє мені до рук телефон з увімкненим ліхтариком та починає підіймати мене наверх.

- Чорт, - лається. – Ти важка, Гордійчук.

- Сумнівний комплімент, Тимуре Сергійовичу, - цокаю язиком та починаю копирсатися у його руках. – Відпустіть.

- Ти боса, - відрізає.

- Ми уже в під’їзді.

- Ти ж не знаєш, хто тут ходив, - каже. Потай радію, бо злазити з чоловічих рук я зовсім не мала бажання. Впираюся знову носиком у його шию й отримую величезну дозу кайфу від цих відчуттів. – яка із квартир твоя?

- Ця, - тицяю пальцем на потрібні двері.

- Діставай ключі, - наказує. – Тримаю тебе.

Риюся незграбно в маленькій сумочці й нарешті знаходжу те, що шукаю. Простягаю ключ Тимуру й той відмикає мої двері, а тоді заносить на руках мене у мою квартиру. Наче наречену після весілля. Ой-й. Не туди мене несе, не туди.
Ліхтарик вимкнувся випадково, коли шукала ключі. Світла немає, в квартирі суцільна темрява, тому Тимур напомацки несе мене прямо, й у цій атмосфері його дотики та запах відчуваються гостріше.

Маю лише одне бажання, аби цей вечір ніколи не закінчувався й він не залишав мене саму. Здається, усе наскільки просто, але насправді… до біса складно.

- О, диван, - каже, коли вдаряється об нього ногою. – Залишаю тебе тут.

- Угу, - проковтую коротке мугикання. – А ви?

Тимур обережно кладе мене на диван, а з моїх вуст виривається розчарування у вигляді тихого стогону. Хотілося б зупини час, або поставити його на повтор й прокручувати цей момент до кінця свого життя. Ні, не той, коли він мене відпускає зі своїх рук, а той, який вклався у проміжок часу «від автомобіля до квартири».

- Їду додому, - відрізає. – Тобі треба як слід виспатися.

- Якщо тільки з вами, Тимуре Сергійовичу, - хитро усміхаюся, хоча певна, що моєї посмішки чоловік не бачить.

Він мовчить. Чую, як важко ковтає слину. Схоже, в начальника пересохло у роті, й відчуваю теж саме сама. Заплющую очі від сорому, як тільки розумію, що сказала. Боже… це кошмар.

- Ти перебрала з алкоголем, - сухо відрізає.

- Ні.. ні, я просто, - зітхаю. – Пробачте.

- Ти однаково на ранок нічого не згадаєш, - хмикає чоловік та накриває моє тіло ковдрою.

- А от і ні, - махаю пальчиком в знак протесту.

- На добраніч, Аліно, - каже на одному подисі.

- Добраніч, Тимуре Сергійовичу.

Чую, як за чоловіком замикаються двері моєї квартири й приречено зітхаю. Наш чарівний момент закінчився й, мабуть, ніколи більше не повториться, бо я лише опинилася у потрібний час у потрібному місці, тому Тимур допоміг мені сьогодні. А ще я справді трохи багато випила, тому він дозволив собі у цю ніч декілька щирих посмішок, адресованих моїй персоні, з надією, що завтра я їх не згадаю.