Глава 9

Ангеліна була вже дуже п’яна, тому наговорила купу інформації, яка для мене була шоком. Не знаю, чи усе це правда, чи просто якісь п’яні нісенітниці, але вона здорово мене здивувала. Якщо це все ж правда, то мені навіть трохи образливо, бо ми ж… найкращі подруги? Так, між ними є якийсь контракт, але, я б не розповіла нікому цю таємницю.. Але я й сама ще та подруга, яка приховує свої почуття до її чоловіка, проте я маю на це повне право, аби не зруйнувати нашу дружбу й загалом перевернути свій особистий світ догори дриґом. Але вона… я ж була дружкою на її весіллі, я справді думала, що між ними з Тимуром усе по-справжньому. А виявляється, їхній шлюб це фікція.

Ні-ні. Я не маю права засуджувати дівчину та й загалом не маю права ображатися на це. Вона пережила жахливе, загубила чотири роки життя. Чотири роки молодості та шаленства. Боже..

Я схопилася за свою голову та знову глянула на Ангеліну, яка обперлася на диванчик та прикрила очі. Схоже, їй було дуже погано.

Я теж випила забагато ще й на голодний шлунок, але ще могла контролювати свої дії, та везти Ангеліну додому не в моїх силах. Розумію, що мені потрібна допомога. Скиглю, коли усвідомлюю, що Поліни немає. Тому, роблю те, чого ніколи б раніше не зробила… набираю номер Тимура.

Довгі гудки на тій стороні слухавки й жодної відповіді. Звісно… друга година ночі, він очевидно спить. І його зовсім не хвилює де дружина? Мабуть, усе що сказала дівчина – правда. І це жахливо, але… я відчуваю від цього полегшення, бо певно, я тепер не можу вважатись за погану подругу.

Вібрація телефону вириває з думок. На екрані висвічується номер Авдєєва і я відразу підіймаю слухавку.

- Ти бачила час? – дорікає. Він справді спав, чую це по голосу. А він звучить приємно. З такою хрипотою, яка тішить мій слух. Люблю його голос. – Ти тут?

- Тимуре Сергійовичу… тут така справа, - обережно починаю.

- Ти п’яна? – дивується.

- Ні! Зовсім, ні… - фиркаю. – Чорт… так, я п’яна, але… Ангеліна…

- Що сталося? Де ви? Дідько, - лається в слухавку. Чую, як щось починає шурхотіти на тому боці лінії. Мабуть, він одягається.

- В барі, - видаю й важко зітхаю. – Вона п’яна, - кидаю погляд на дівчину. – Дуже. Заберете?

- Скинь адресу, - сердиться.

- Я краще назву, - бурчу й кажу адресу. – Дивно, що ви не знаєте улюбленого бару дружини, - гикаю й швидко прикриваю рота рукою. Бляха, як же соромно. Боже…

- Чекайте на мене там, - наказує. А він до біса розлючений. Воно й не дивно, Ангеліну Тимур не кохає, а я взагалі його дратую, тому вириватися заради нас серед ночі – така собі перспектива. Вимикаюся й зітхаю, обпираючись щокою на подругу.

Відчуваю у тілі неймовірну важкість. Все ж старість підкрадається швидко, хоча й мені двадцять дев’ять – нагадую собі. Ноги ніби вата, не хочуть ступати на землю, ще й ці підбори так сильно натерли ноги. Виникає миттєве бажання їх стягнути з себе й викинути, аби більше не бачити. Навіщо я так сильно напилася?

Але спершу треба змусити себе піднятися й сходити в туалет, інакше на мене чекатиме величезна проблема у мокрому вигляді.

- Ангеліно, - штурхаю дівчину.

- Г-м? – ледь чутно буркає.

- Я в туалет, - кажу. – Ти чекай мене тут, скоро Тимур приїде.

- Тим-мур? – очі дівчини розплющуються миттєво.

- Так, - киваю. – Поговорімо про це потім. - Вона теж киває й знову кладе голову на диван.

Змушую себе підвестися й мало не валюся назад, та все ж втримуюся й крокую далі. Добре, що туалет недалеко й сходів немає, інакше б я точно порозбивала собі коліна. Черга велика, але дівчатка справляються швидко, тому і я, як мені здається, в темпі роблю важливу справу й повертаюся до столика.

- Ей, - мене хапає вище ліктя чиясь чоловіча рука і я змушено повертаю голову у бік «нападника». Якийсь хлопець, але на те, аби розцінити його зовнішність я просто не маю сил. – Потанцюєш зі мною? – усміхається.

- Пробач, - роблю спробу витягнути свою руку з його хватки, але він не дозволяє. – Не сьогодні.

- Нумо, - наполягає. – Тобі сподобається, крихітко.

- Крихітка? – пирскаю. – Так мене не називали з часів універу.

Хлопець нахабно притягує мене ближче й обіймає за талію, коли я ледь не валюся з ніг. У-ух. Неочікуваний поворот подій. Я впираюся долонями в його груди й стараюся відпихнути від себе. Танцювати я точно не хочу. Може за інших обставин та моєї тверезості я б подарувала цьому незнайомцю танець, але зараз…

- Відпусти, - фиркаю в’яло. – У мене жахливо болять ноги, я вже відтанцювала сьогодні.

- Я буду тебе тримати, - не зупиняється він й починає робити танцювальні кроки. На фоні грає повільна музика, проте я починаю сердитися. – Хочеш, поїдемо до мене і я розцілую твої ноги?

- Ти маніяк… - бурчу. – Відпусти, мене чекають, - знову роблю спробу відпихнути його та мені явно бракує сил.

- Ні…

- Відпусти! – хлопець відлітає від мене. Це… це Тимур? Дивлюся на нього очима повними шоку. Кліпаю часто й ширше розводжу повіки. Може мені мариться?

А ні. Це справді він. Чоловік з моїх мрій, якому не судилося стати моїм. Зітхаю. Виглядає це, наче у дешевих романах, коли дівчину рятує «рицар». Ха-ха. Видаю смішок й прикриваю рота. Бляха, я справді достатньо п’яна.

Повертаюся до реалії. Картина так собі. Тимур тримає за шкірки хлопця й щось гарчить у його обличчя. Це я стала причиною цього сюру? Останній у свою чергу підіймає руки до гори й просить помилувати.

- Сорі, - каже. – Не знав, що ця краля твоя.

Мовчу. Не знаю, що саме маю робити. Розумію, що відбувається ця ситуація через мене, але до бійки не доходить, і на тому дякую. Кліпаю очима й не помічаю, як Тимур відпускає бідолашного й… опускаю свої очі на долоню, яка здається зараз згорить. ВІН ВЗЯВ МЕНЕ ЗА РУКУ!? Стою на місці наче вкопана й досі вдивляюся на наші переплетені пальці. Це, мабуть, сон, або чергова хвора уява, пов’язана із Авдєєвим. Але, бляха. НІ. Він. Тримає. Мою. Руку. На мить усе навкруги втрачає сенс існування. Не чую більше музики, не бачу натовпу людей. Не відчуваю нічого, окрім.. окрім його гарячої долоні на своїй. Вона буквально обпікає мою шкіру. Легкі поколювання в районі живота відразу вступають в дію.

Дідько.

Тягне у бік столика де сидить Ангеліна й щось буркоче під ніс. Спотикаюся, рухаючись за ним. Він не відпускає. Тримає міцно. Хочу, аби тримав так завжди, проте..

- Де ви взялися обидві на мою голову? – сердиться чоловік.

- Я не просила порятунку, - фиркаю. Хочу витягнути руку, але він не дозволяє.

- Йди поруч, аби знову не вляпалася у неприємності.

- Він про-осто хотів танець, - белькочу.

- Він хотів залізти у твої трусики, - відрізає.

- Фу, - кривлюся. Ми майже добираємося потрібного столика. Ангеліна, схоже, спить.

Тимур розриває наші пальці, аби взяти дружину на руки. Приречено зітхаю, а тоді непомітно нюхаю свою долоню. Вона пахне ним. І, це неймовірно. Матінко рідна!
Чимчикую за ними, помічаючи у чому вдягнений Авдєєв. На ньому спортивний костюм та кросівки. Оце так… вперше бачу його такого… домашнього. Навіть сьогодні на зустріч він приїздив у класичному. Він досить милий, коли не в діловому костюмі. Тільки от, я хочу бути на руках цього чоловіка, а натомість вони тримають мою подругу.

На вулиці вдихаю на повні легені повітря й здається, мені стає значно легше. Певне, в барі бракувало кисню через натовп п’яного народу. Перед закладом вже чекає незмінний Porsche Тимура. Він відмикає машину й кладе дружину на заднє сидіння. Так-так, саме кладе, бо Ангеліна взагалі не при тямі. Здається, їй завтра буде дуже-дуже погано.

Я перебираю ногами поруч, поки він справляється з нею.

- Чого стоїш? Сідай, - гиркає. Ой-йой, дуже незручно, – відвезу тебе додому.

- Я можу на таксі, - вказую заднім пальцем на машини позаду. Про свою навіть не думаю. Заберу її завтра, бо в такому стані я навіть не зможу її завести, не те щоб їхати.

- Аліно, не сперечайся, - видихає, ховаючи руки в кишені. – Просто сядь у цю бісову машину й поїхали додому.

Додому… звучить дивно. Я б сказала мрійливо. Наче, він має на увазі наш спільний дім.

- Мені потрібна жива колега, - тихіше додає. – І без зламаної психіки.

Зводжу брови, бо не розумію про що це він говорить.

- Не хочу, аби тебе зґвалтували у якомусь переході, - буркає.

- Ясно… - забираюся на пасажирське поруч із Тимуром. Дивно це, сидіти тут із ним, коли позаду Ангеліна, яка, здається, вірила у те, що між ними може вийти щось серйозне.

Їдемо мовчки. Помічаю, як Тимур фиркає й відчиняє вікна в машині. Певно, від нас з подругою тхне перегаром, тому машинально відсовуюся подалі, аби не чинити дискомфорт.

- Дякую, що приїхав, - кажу тихо. – Не знала кому подзвонити.

- Усе гаразд, - сухо кидає. – Головне, аби ви не обригали мою машину, - а тут я вже починаю хвилюватися, бо відчуваю себе не дуже добре.

- Чому ти не цікавишся нею? – обережно кидаю погляд на подругу. – Вона твоя дружина.

Ігнорує. Декілька хвилин мовчанки, а тоді він все ж її порушує:

- Здається, я ще досі твій начальник, - хмикає.

- Наче так… - не розумію.

- Не давав згоди, аби ти переходила на «ти».

- Ой, - округлюю очі. – Пробач..те, я дуже п’яна.

- Я помітив, - усміхається.

Чорт, він усміхається. І це… це так мило. Усміхаюся, як справжнісінька дурепа у відповідь, спостерігаючи за його вправними мужніми руками, що тримають кермо, за легкою посмішкою (може вона мені сниться?..)

- Довго будеш витріщатися на мене?

- Бля-яха, - тру пальцями чоло й повертаю погляд в протилежну сторону. – Як же мені соромно.

- Це виправдано, - каже м’яко.

- Куди ми їдемо? – гублюся. – Я живу в протилежній стороні.

- Завеземо Ангеліну, - каже коротко. – Їй потрібне ліжко.

- А потім?..

- Тебе, - коротко відповідає, а я легко киваю.

Мене.. прокашлююся і починаю хвилюватися. Звісно, алкоголь додає впевненості й віднімає страх, але ж.. ми опинимося удвох у моїй квартирі вперше.