Глава 8

Після того, як утекла від начальника, відчула неймовірну спрагу, але води не мала. Легенько вдарила себе по лобі, бо завжди забуваю про такі елементарні речі. Добре, що хоч фітнес-батончик знайшовся у сумці, але як тільки відкрила його та вкусила вперше, зрозуміла, що зовсім не маю апетиту.

Далі ми навіть не розмовляли, до кінця дня я взагалі старалася уникати чоловіка. Ще раділа, що біля нього весь час крутився Артур й ми не були тут наодинці.

Я весь час кидала погляд на годинник. Хотілося швидше втекти звідси, бо працювала після тої розмови з Тимуром, у напрузі. Постійно боялася, що ось-ось цей чоловік зайде до мене і продовжить своє знущання.

Загалом, я вже давно справилася зі своєю задачею й просто намотувала кола другим поверхом в очікуванні, поки закінчать чоловіки. Звісно, певно я б могла поїхати раніше, але я навіть не хотіла стикатися з босом, не те щоб запитувати чи можу я бути вільна.

Добре, що ми сьогодні зустрічаємося з подругою, бо кілька склянок алкоголю мені точно не завадять. Шкода тільки, що я не можу поділитися цим з Ангеліною, бо вона явно не зрозуміє ситуації, та й пояснити дівчині, що це за Тимур у моїх фантазіях, буде… складно.

- Аліно, їдемо, - почула голос Тимура й відразу ж полегшено видихнула. Швидкими кроками побігла до низу, аби прослизнути як мишка до свого автомобіля. Помахати усім ручкою й зникнути з поля зору Тимура на два дні. Вже практично на один.
І я це майже роблю, пробігаю повз чоловіків, кричу «до побачення» й вже хапаюся за ручку вхідних дверей, як..

- Зачекай.

Ну ні. Ні. Ні. Тільки не це. Зітхаю, а тоді набираю повні легені повітря й повертаюся до Авдєєва обличчям.

- Слухаю, - кажу якомога спокійніше. Не подаю вигляду, що мене щось напружує та й взагалі, що між нами годинами раніше сталося дещо.. дивне.

- Зможеш зробити терасу за вихідні?

- Планувала почати з понеділка, - змахую пасма, які вибилися з-під хвостика. Гуляю очима будинком, аби не дивитися на боса. – У мене є деякі плани, але якщо завтра матиму час, то накидаю декілька дизайнів. Проте, маю обговорити ідеї з замовниками, бо в голові крутиться дещо цікаве.

- Добре, - погоджується? Здивовано зводжу брови. Киваю.

- Можу йти?

- Так. До понеділка.

- Угу.

- Не перебільш із солодким, - хитро каже наостанок, а я знову червонію. Прокляття якесь.

- До зустрічі, - чую від Артура. – Був радий знайомству.

- Взаємно, - кидаю і тікаю геть.

І тільки за дверима маю змогу ковтнути трішки чистого повітря, не отруєного насмішками Тимура. Тремтячими руками шукаю у сумочці ключі від своєї машини, бо маю намір дмухнути звідси й забути, що взагалі сьогоднішній день відбувся.

Відмикаю своє авто, яке пропеклося на палючому сонці. Дихати у ньому важко, тому відчинені навстіж вікна у поміч, а потім втикаю ключ та їду геть.

Заторів на дорозі не має, і на це є свої причини: перше – сьогодні субота і усі відпочивають, друге – я їду з передмістя у центр. До потрібного місця добираюся я швидко, правда шукати, де залишити машину, доводиться довго, бо знову ж таки – субота. Купа натовпу поруч з закладом, хтось палить, хтось розмовляє, хтось вже надто п’яний, аби взагалі контролювати свої дії. Не зважаючи на цей хаос, нам з Ангеліною тут завжди подобалося. Ця місцина відволікає від усього, а ще тут можна здорово набратися.

Швиденько перевзуваю кеди на босоніжки й виходжу з машини. Залишаю свій Volkswagen через вулицю від бару й вже звідти добираюся пішки. У роті палає присмак текіли, яку я вже мрію випити й трохи забутися. Перед цим все ж дістаю надкусаний батончик і швидко жую, аби не увесь алкоголь не повернувся назад з мого організму. Не супер їжа, але хоч щось. Знаю, що подруга вже у закладі, бо бачила її авто на невеличкому паркінгу неподалік.

Дорогою до столика, який ми бронюємо зазвичай, стикаюся з якимось хлопцем, який робить спроби фліртувати, але зараз мені взагалі не до цього, тому коректно відшиваю парубка й дійшовши потрібної точки, падаю втомлено на диванчик та ловлю зацікавлений погляд подруги на собі.

- Твій чоловік нестерпний, - випалюю на одному подисі, навіть без вітання.

- Що на цей раз натворив Тимур? – дивується.

- А ти не в курсі? – втуплюю очі у Ангеліну. Якось не випало нагоди сказати дівчині про те, що я сьогодні працюю, бо ми мало спілкувалися останніми днями через моє завантаження роботою, лише домовилися про ось цю зустріч і все. – Ти не знаєш де він був сьогодні увесь клятий день?

- Ем-м... – затинається, і тепер дивуюся я. Ангеліна хапає склянку з якимось кольоровим коктейлем і затягує його через трубочку, швидко кліпаючи очима. – Взагалі, ми не бачилися ще сьогодні. Тимур пішов… коли я ще спала.

- Довго ти спиш, - хмикаю. – Можна текіли? – кажу офіціанту, який проходить повз, а тоді повертаюся до розмови з дівчиною. – Ми були на об’єкті.

- Сьогодні? – хмуриться.

- Так.

- Сьогодні ж субота, - буркає. – Думала, у нього якісь особисті справи у цей день.

- Ви посварилися? – зводжу брови.

- Ні, з чого ти взяла?

- Ти не знаєш нічого про свого чоловіка, - парирую руками. – Це, щонайменше, дивно.

- Останнім часом все складно, - зітхає. Здогадуюся, що причиною цього може слугувати Інга, але не хочу згадувати про цю дівчину при Ангеліні. Схоже, подрузі й так важко, бо вигляд у неї так собі.

- Розкажеш? – обережно запитую.

- Немає чого розказувати, - змахує плечима.

Офіціант приносить шот текіли і як тільки той опиняється у моїй руці, я залпом випиваю алкоголь й відразу повторюю замовлення. Хлопець в формі здивований, але таке життя у дорослих тіточок, юначе. Нічого не поробиш. Ангеліна теж замовляє якийсь коктейль.

- А у тебе що сталося? – запитує. – Не помічала за тобою раніше такого бажання напиватися, - дивиться на порожню стопку.

- У мене все супер, - натягую усмішку. Не казати ж, що сьогодні у нас із Тимуром стався невеличкий інцидент, де чоловік подумав, що про нього я мрію й про його.. кхм.. член. Бляха. – Замахалася з проєктом, - брешу. Насправді замахалася я Авдєєвим й хочу швидше закінчити саме цей об’єкт, аби ми більше не працювали разом.

- Скоро він завершиться й будемо святкувати твою ідеальну роботу, - підіймає склянку наповнену коктейлем, яку їй щойно принесли.

- Ти віриш у мене більше, аніж я сама, - хмикаю й теж випиваю текілу. – Є щось міцніше?

- А що б ви хотіли? – цікавиться офіціант.

- Без різниці, - мило посміхаюся. – На ваш смак.

Набираємося ми швидко, бо замовлення робимо одне за одним, а до всього ще й на голодний шлунок. Здається, робітники бару в шоці від наших посиденьок з подругою. Кожну хвилює щось своє, проте, очевидно, що жодна з нас не хоче про це розповідати. Стає якось.. прикро, бо це зовсім не схоже на ту дружбу найкращих подруг, якою усе починалося в універі. Раніше ми не приховували нічого одна від одної, а зараз усе виглядає зовсім інакше.

Ангеліна йде на танцмайданчик, а я продовжую заливати у себе алкоголь. Чогось не вдається забутися взагалі, хоча й випила я вже солідно. Наскільки, що трохи нудить від гіркого присмаку, а в голові приємно паморочиться. Слідкую, як граційно рухається подруга, а навколо неї збирається чоловіча аудиторія. Хмикаю. Ангеліна ніколи не буде з жодним з цих чоловіків, це не її рівень, до того ж вона заміжня, тому тут навіть без надій.

Приєднуюся до дівчини й починаю виляти стегнами у ритм музики допоки не відчуваю жахливу втому, тому повертаюся раніше дівчини за столик.

Офіціант приносить тарілку з фруктами, яку ми не замовляли.

- Це комплімент від закладу, - мило повідомляє. Ох-х. розумію я, для чого цей комплімент. Вони просто бояться, що ми наскільки накидаємося, що не матимемо сил покинути їхній бар. Приблизно так воно і буде.

- Дякую, - киваю й тягнуся за шматком апельсинки. Кислить, тому кривлюся, а тоді знову посьорбую алкогольний напій.

- Фу-ух, - Ангеліна падає поруч зі мною. – Стало спекотно серед на-атовпу.

Помічаю, що дівчина здорово сп’яніла. Очі блищать наче скельця на сонці, а язик трохи заплітається та й рухи її більше не такі граційні. Певно, вміст алкоголю в організмі та висока температура зробили свою роботу.

- Ти в порядку?

- Угу, - буркає. – Зараз ще по келиху аперолю.

- Може, нам вже досить? – питаю, бо відчуваю, що моя нудота посилилася. На годиннику вже більше дванадцятої, тому варто було б вже забиратися додому.

- Ні-і-і, - хіхікає дівчина. – Ми ж тільки почали.

- Ми вже сильно перебрали, - кажу.

- У-у, - витягує губи й мотає головою. – Хочу ще.

- Я пас, - зітхаю. – Наступну вже вирву, - белькочу.

- Я ще можу.

Ангеліна знову робить замовлення й випиває ще десь три чи чотири напої. Якщо відверто, рахувати мені вже важкувато. Все ж, я теж сп’яніла сильно.

- Ангеліно..

- М-м?

- Що у тебе сталося? Це через Тимура? – цікавлюся. – Ти не така як завжди.

Дівчина починає реготати, чим трохи лякає мене. Напружуюся й випрямляю спину. Накручую себе, що причина може бути у мені. Але ж.. вона не могла зрозуміти, що я закохана у нього? Звісно ж ні.

- Нічого не сталося, - істерично сміється. – НІ-ЧО-ГО! – кричить. – До речі, це нічого почалося ще під час нашого-о знайомства. А ні, - хмикає розчаровано. – Все ж, ми два рази кохалися. По п'яному. І все.

Застигаю. Округлюю очі й стараюся вловити зміст її слів. Щось я зовсім нічого не розумію. Тобто, за чотири роки шлюбу, секс у них був лише двічі? Я правильно зрозуміла? Чи це мені почулося?

- Поясни..

- Нічого пояснювати, - хмикає. – Наш шлюб – фікція. Він несправжній. Можна вважати, що його не існує.

Я шокована.

- Хочу подати на розлучення, - скиглить. – Я задовбалася від цього Авдєєва. Я хочу кохання, розумієш? А за угодою я навіть коханця не можу собі завести.

- Ти хочеш розлучитися?

- Звісно, що хочу! – кричить. – Це все несправжнє, - тикає пальцем на обручку. – Між нами немає великих почуттів кохання. Пристрасті і усілякого бла бла бла.

- Ясно.. – швидко переварюю інформацію. Вдається поганенько. – Щось мені складно це прийняти. Чого ти не казала раніше?

- Бо я не маю права взагалі це комусь казати, - фиркає. – Угода.

Я егоїстка. Так, саме вона, бо.. та бо, бляха. На моє обличчя лізе дурна посмішка, яку важко прибрати. І хоч не має жодної надії, що цей чоловік стане моїм, проте зараз я щаслива.

- Через це ти така? Ти хочеш, щоб Тимур кохав тебе?