Глава 7

«На моєму робочому столі лежав величезний букет червоних троянд. Їх було більше сотні, не менше. Цікавість відразу опанувала мною і я почала шукати записку серед троянд, але її не було. Взявши букет у руки, здивувалася, що він надто легкий, як для справжнього, проте це не зупиняло моєї радості. Я нахилилися ближче й вдихнула яскравий квітковий аромат. Посмішка відразу намалювалася на моєму обличчі. Оглянувши офіс, зрозуміла, що він повністю порожній. А де ж усі? І чому цей букет тут, та хто адресував його мені? Запитань було багато, а з відповідей – нічого.

- Ти прийшла, - знайомий чоловічий голос змусив обернути свій погляд у його бік.

- Тимур Сергійович? – здивувалася я. – А де всі?

- Чому так офіційно? – чоловік посміхнувся та почав підходити ближче. – І для чого нам усі на нашому побаченні?

- Побаченні? – я округлила очі.

- Ну так, це наше перше побачення, - кивнув він, опинившись на небезпечно близькій відстані. Десь далеко почала грати тиха романтична мелодія, незнайома мені. Я почала оглядатися сторонами, проте не розуміла звідки вона долинає.

- А… хіба ми домовлялися про побачення?

- Звісно, - легка таємнича посмішка не сходила з його обличчя. Авдєєв був занадто ніжним й це було дивно. А ще це побачення… як я взагалі на ньому опинилася. Він потягнувся своїми пальцями до моєї щоки й легко відкинув пасмо мого темного волосся назад. Від цього його дотику моє тіло вкрили сирітки.

Я опустила очі й помітила, що на мені була якась пишна вечірня сукня зеленого кольору. Що це взагалі таке?

- А цей букет, - я глянула на троянди. – Він від.. тебе?

- А ти маєш ще прихильників? Мені варто ревнувати?

- Ні, - мотнула головою.

- Потанцюєш зі мною? – з надією глянув мені у вічі чоловік.

- Т-так, - кивнула розгублено.

Тимур виставив свою долоню, пропонуючи мені обхопити її. Я була дуже здивована цим жестом, та все ж схопилася за його руку наче за рятівний круг. Саме ним вона й була. Іншу свою долоню Тимур поклав мені на талію й почав кружляти моє тіло у повільному танці. Чомусь, я навіть ногами не перебирала, або ж я просто не відчувала їх, як і запаху самого Авдєєва. Та в цей момент була найщасливішою жінкою у всьому світі.

Ми довго танцювали й здавалося мелодія не збирається закінчуватися, поки чоловік сам не перервав наш зв’язок.

- Ходімо зі мною, - прошепотів він мені на вухо хриплим голосом. Тіло вкрилося сирітками, а я з цікавістю розглядала обличчя чоловіка мрії, який зараз був повністю моїм.

- Куди ти мене ведеш? – запитала я, коли Тимур легко тягнув мене за собою.

- Зараз побачиш, - він знову посміхнувся. – Заплющ очі.

І я зробила те, що він попросив. Попри це, я однаково бачила усю картинку й це було так дивно, хоча й сам Тимур кудись зник з мого поля зору.

- Тимуре? – прошепотіла я, але відповіді не було. Тому я знову повторила, але вже голосніше. Він не з’являвся і я почала голосно звати його, а все навкруги почало руйнуватися й офіс перетворився на темний ліс. Що це в біса таке?!

- Тимуре! - заверещала знову.»

- Чого ти кричиш? Аліно! – почула я десь далеко дівочий голос. – Аліно, прокидайся!

- Що? Хто тут? Тимур, це ти? – розгублено запищала я, підірвавшись з ліжка.

- Який Тимур? – невдоволено буркнула сестра. – Що тобі сниться? Ти мене налякала.

- Сниться? – розчаровано перепитала, а тоді потерла пальцями своє чоло. – Пробач.

- Оце так відпочила перед поїздкою, - фиркнула дівчина. – Лягай спати, Аліно. Не варто на ніч думати про чоловіків, щоб не повторялося таких ситуацій, - сестра закотила очі, а тоді пішла геть.

За вікном було темно. Я потягнулася за телефоном, аби глянути на час, який показував третю ночі. Я відклала його назад на тумбу та впала головою на подушку, вивчаючи стелю. Виходить, мені наснилося побачення з Тимуром. Здається, ще трохи й мені потрібна буде допомога психолога, бо це вже геть ненормально.
Я ще довго вертілася на своєму ліжку, бо після того «побачення» заснути було вкрай важко. Тимур не йшов з моєї голови й той чудовий букет, який він мені залишив на столі. Ми були повністю самі… танцювали й насолоджувалися одне одним, допоки.. допоки він не зник. Навіщо я зробила ту спробу заплющити очі, коли Авдєєв попросив? Він же вів мене кудись, а що, як би у нас було якесь продовження? Хоча б трішки… хоча б уві сні.

Врешті я все ж заснула, а прокинулася вже від звуку будильника, який нещадно змушував мене розплющити очі.

Довелося прокидатися, бо сьогодні все ще п’ятниця й мені потрібно на роботу. Її, на жаль, ніхто не скасовував.

На кухні я знайшла записку від Поліни, в якій сестра насміхалася з моїх нічних пригод й не забулася вказати й те, що вона рада появі якогось Тимура у моєму житті. Нібито давно пора завести собі чоловіка й вона дарує мені особистий простір, аби я мала змогу привести його у цю квартиру. Прочитавши до кінця я закотила очі. Поліна у своєму репертуарі. Дивно, що сестра ще не здогадалася, який саме Тимур мені наснився. Відразу стало соромно перед нею, проте я дуже сподіваюся, що під час подорожі Поліна забудеться про цей інцидент.

На роботі теж було усе без змін. Сьогодні Авдєєва не було в офісі, бо як виявилося до закінчення робочого дня увесь колектив гудів про те, що до нього приїхав брат з-за кордону й вони десь разом зустрічаються. Про брата Тимура я чула лише один раз перед весіллям Ангеліни. Здається, його навіть не було на святкуванні, бо мав невідкладні справи. Загалом, мені не була ця тема цікавою. Більше мене хвилювала наша із ним зустріч, яка відбудеться вже завтра.

Ввечері Тимур написав мені коротке повідомлення, де вказав годину на яку я маю прибути на об’єкт. Я відповіла коротким «ок», й на цьому наше спілкування завершилося.

Вранці прокинулася навіть раніше будильника. Від хвилювання цієї нашої ділової зустрічі усе всередині мене переверталося так сильно, що мене почало нудити. Я старалася заспокоїти себе й налаштуватися на позитив. Врешті, це лише декілька годин, а потім ми роз’їдемося. Я до Ангеліни, а він по своїх справах. Все має бути добре. Тільки той сон досі не виходив з моїх думок. Навпаки, він змусив мене мріяти про справжній букет та справжнє побачення, яке мені точно не світило. Принаймні, у цьому житті.

Відкривши шафу, я почала перебирати одяг. Не знаю, як на довго затягнеться наше перебування на об’єкті. З Ангеліною ми домовилися на восьму, а з Авдєєвим на дванадцяту. Якщо врахувати затори, то я можу не встигнути заїхати додому перед зустріччю з подругою. Тому обираю стандартний одяг, який підійде для двох подій. Синя бавовняна спідниця нижче колін з великою розпіркою гарно лягає на стегнах, а поверху її доповнює білий топ на тоненьких бретельках. На ноги взуваю кеди, а волосся збираю у хвостик. Беру із собою босоніжки на підборах, які будуть пасувати до мого вбрання. Все ж хочеться бути жіночною ввечері. Наче нормально, як для походу у бар. Але чи нормально для зустрічі з Авдєєвим? Для ділової зустрічі.

Поки їду на об’єкт, відчуваю як під кермом пітніють долоні. В салоні не надто спекотно, проте мої передчуття зустрічі розпалюють у мені багаття. Ех-х, сподіваюся, що переживу цю зустріч.

Приїжджаю перша, оскільки Авдєєва ще немає на місці. Ворота зачинені і його автомобіля ніде не видно. Зупиняюся під деревцем, де найбільше тіні. Чекати Тимура доводиться близько години. Не думала, що той хто слідкує за пунктуальністю, сам настільки непунктуальний. Я навіть встигла розізлитися на цього чоловіка, бо під обід вже палило гаряче сонце й те нещасне дерево не рятувало салон моєї машини, ще й води не взяла із собою. Коли побачила його Porsche, то з полегшенням зітхнула, хоча й було бажання розірвати боса на шматки й запхати до пекла., бо саме там йому і місце.

- Нарешті, - пробурмотіла я, хлопнувши дверима, як тільки вилізла із салону.
Я підійшла ближче до воріт будинку й стала чекати, поки ця непунктуальна людина відкриє їх й урешті запустить мене усередину.

- Ти чого така сердита? – відразу запитав, як тільки вискочив зі своєї дорогої тачки З КОНДИЦІОНЕРОМ. Він ще сміє запитувати. Помітила на собі зацікавлений погляд боса, який гуляв усіма моїми принадами. Ну і ну.

- Ви бачили котра година? – фиркнула я. – Здається, ви не дуже любите непунктуальність, - пищала я, чимчикуючи слідом.

- Сьогодні субота, - спокійно мовив Тимур.

- Але, з усім тим, ми приїхали працювати, - дорікнула. – і, годину назначили ви самі.

- Ем-м, так, - кивнув. – Ти така червона, - звів брови чоловік, подивившись на мої щоки. Здається, зараз вони почервоніли ще більше, якщо це можливо.

- Бо я годину провела під сонцем, - буркнула сердито та склала руки на грудях. Тимур почав відмикати ключем двері будинку, й нарешті, коли з ними справився, пропустив мене уперед.

- Треба було десь заховатися, - байдуже кинув чоловік, оглядаючи вітальню будинку.

- Куди? В кущ?

- Хоча б так. До речі, до нас приєднається ще дехто.

Я розлючено видихнула та відвела погляд. Авдєєв поставив мене перед фактом. Сьогодні мене дратувало усе в його діях. Я навіть не мала сумнівів, що той хто має приєднатися, це ніхто інший, як Інга. Його улюблениця та претендентка номер один на найкращі проєкти компанії.

Я вирішила більше не сперечатися, й пішла оглядати терасу, яка була накрита дахом. Тут має бути великий стіл, барбекю та стільці. Щось типу альтанки, але без неї.

Тимур щось вимірював у будинку й так, кожен був зайнятий своєю справою. Ми практично не перетиналися з Авдєєвим, допоки я не почула гуркіт мотора. Це не автомобіль Інги й за кермом зовсім не жінка. Вирішила, що не піду вітатися, бо однаково не знаю хто цей хлопець. Здалеку я не мала змоги розгледіти його. Але.. мої плани порушив Тимур.

- Аліно! – за кілька хвилин почула голос начальника й це змусило мене закотити очі.

- Я тут, - буркнула, увійшовши до вітальні. Поруч із Тимуром стояв якийсь чоловік. Вони були дуже схожі, щоправда, цей чоловік був трохи нижчий від мого боса й у нього не було щетини на обличчі. Зробила висновки, що це і є його брат, про якого гудів увесь офіс.

- Це Артур, - представив Тимур. – Він захотів подивитися на об’єкт та наші роботи.

- Ясно, - байдуже сказала я. За іменем я вже точно знала, що це і справді його брат. Не розуміла правда, для чого він тут і навіщо йому бачити об’єкт та роботи. – Аліна, - простягнула руку чоловіку.

- Приємно, - він усміхнувся й ніжно стиснув мою долоню.

- То чого вас зацікавила наша робота? – поцікавилася я.

- Бо я відкрив такий же бізнес в Лондоні, - пояснив він. – Цікаво, так би мовити, подивитися на деталі із середини.

- Зрозуміла, - кивнула. – Ну що ж, тоді не буду відволікати, бо я і сама маю ще справи, – я показала пальцем у бік тераси й перепросивши, повернулася до роботи.

Дістала з сумочки телефон й почала усе фотографувати. З цієї тераси відкривався вигляд на басейн, що насправді було дуже зручно. Мені захотілося додати сюди під навіс якусь гойдалку, або повісити невеликий стильний гамак, на якому можна було б і сидіти і лежати. Я поки не могла це пояснити, але у своїй уяві намалювала досить прикольну картинку. Коли зроблю це в додатку, то гадаю Вікторії сподобається така ідея.

На телефон прийшло повідомлення від Поліни. Я швидко відкрила їх.

«Ми у Варшаві, сестричко!)»

До повідомлення дівчина прикріпила три фото. На одній вони з друзями сфотографувалися ще в автобусі, показуючи свої усмішки, певно що на згадку. На іншій Поліна обіймала статую лева на фоні палацу, а на останній Поліна кусає вафлю у формі... омг.. чоловічої принади. Я скривилася та знову перегорнула на фото, де дівчина обіймає лева з широкою посмішкою на обличчі.

Трохи замислилася, бо попри все мрію про такі ж спонтанні вчинки. Я б хотіла опинитися на її місці й обійняти того лева для фото на згадку. Але.. я озирнулася навколо добудованого будинку, де на території все ще лежали усілякі інструменти й збагнула, що це усе, що я маю на цей момент.

"Як тобі такі десерти?" - сестра прикріпила декілька дорослих смайликів.

Я відповіла смайлом із закоченими очима.