Глава 6

Перший тиждень збігає швидко. Ми багато працювали над цим проєктом, бо робота давалася важче без присутності замовників. Щоправда, працювали з Тимуром ми окремо. Налагодити зв’язок нам не вдалося, та й сумніваюся, що коли-небудь це вийде. Уся наша сумісна робота закінчувалася на узгодженнях моїх інтер'єрів перед відправкою Вікторії. Так, робила я це постійно, бо не хотілося дратувати начальника й продовжувати роботу в напружених стосунках. Звісно, вони й без того були у нас такими.

Щодо кольорів було дуже складно, бо фото псували справжній відтінок палітри, тому доводилося шукати такі, які б передавали справжній колір. За цей тиждень я зробила дуже багато дизайнів кімнат, окрім дитячої. До неї я ще поки не дійшла, вирішила лишити її наостанок.

На днях ми домовилися з Тимуром знову поїхати у той будинок, аби уявити усю картинку узгоджених кімнат й переконатися, що все буде гармонійно дивитися. Я з жахом чекала на той день, бо мені знову доведеться провести з цим чоловіком купу часу. Звісно, минулого разу він дуже здивував мене, коли відвіз до самого дому після закінчення роботи, щоправда, на наступний ранок я знову добиралася на таксі.

- Аліно, бос викликає, - Інга сперлася долонями на мій стіл і мало не роздерла мене поглядом. За цей тиждень я вже навіть й забути про неї встигла, бо роботи було настільки багато, що я мало звертала на дівчину увагу. Та й вона сама була заклопотана власними об’єктами.

Я підійнялася та поправила на собі спідницю, яка задерлася від сидіння вище, ніж потрібно. Інга роздратовано закотила очі, дивлячись на мої маневри. Я ж вирішила не звертати на це уваги й просто обійшла її стороною.

- Тимуре Сергійовичу, викликали?

- Заходь, - байдуже сказав чоловік, не підвівши навіть очей на мене. Він розглядав якісь готові інтер'єри й потирав своє підборіддя. – У нас новий клієнт, тому на твій об’єкт поїдемо у суботу.

- У вихідний?

- Так. Поїдеш своєю машиною й зустрінемося вже на місці. Гадаю, це вдале рішення, бо так у нас буде більше часу.

- Ясно.

- То що?

- Здається, ви вже усе вирішили, - фиркнула я. – Однаково, якщо не погоджусь будете погрожувати звільненням.

Тимур кивнув та нарешті підвів на мене свої очі. На мить ми зустрілися з ним поглядами й між нами виникла незручна пауза. Вірніше, незручною вона була для мене, тому я швидко відвела очі та подивилася у вікно за Авдєєвим.

Можливо для когось, я занадто піддатлива перед Тимуром, але насправді у мене просто не було бажання сперечатися з ним, тим паче в суботу я повністю вільна до самого вечора. Швиденько справимося із роботою й розбіжимося по своїх особистих справах. До речі, щодо цього, на вечір ми з Ангеліною домовилися зустрітися у нашому улюбленому барі, а от де буде проводити час сам Авдєєв дуже цікаво.

- Про що замислилася? – Тимур схилив голову на бік та зацікавлено подивився на мене. Я почервоніла, бо відчуття були такими, ніби він спіймав мене на гарячому.

- Про особисте, - в якійсь мірі це була правда. – Сподіваюся, ми не затримаємося на об’єкті.

- Ти щойно казала, що не маєш планів, - з підозрою буркнув чоловік.

- На вечір маю, - я насмілилася глянути знову у його карі очі. До цього мій погляд блукав усіма частинами кабінету та самого Тимура, окрім його очей. Зоровий контакт з ним для мене найважчий.

- Які ж? – примружує очі. Розслабляється на своєму кріслі, відірвавшись від паперів на столі.

- Це вас не стосується, - вийшло трохи різкіше, ніж хотілося.

Чоловік хмикнув, здійнявши один кутик губ. Ця посмішка дуже нещира. Швидше, хитра.

- Добре, - врешті каже. – Справимося до вечора.

- От і чудово, - пробуркотіла я собі під ніс. – Я піду?

- Як забажаєш, - він здійняв плечима та опустив погляд до столу.

Що це взагалі означає? Як забажаєш… о, Тимуре Сергійовичу, як би ж ви тільки знали, чого я бажаю.

Я розвернулася та пішла геть з його кабінету з головою повною думок.
Після розмови з Тимуром, я сіла працювати далі й трохи втягнулася в інтер'єр вітальні свого об'єкта. Мені подобалися її масштаби. Вітальня в їхньому домі була дуже масивною й просторою. Ми з Вікторією зійшлися на тому, що в ній не буде нічого зайвого, обов’язковою вимогою був великий штучний камін й щось на кшталт домашнього кінотеатру.

Після закінчення робочого дня, додому я повернулася, наче варена риба. Не хотілося вже нічого, бо день видався важким. В квартирі смачно пахло, тому я попрямувала відразу на кухню. Мене здивувало, що Поліна почала часто готувати, раніше вона це робила рідко.

- Що це на тебе найшло? – усміхнулася я, підіймаючи кришку каструлі й заглядаючи усередину. Сьогоднішня вечеря точно потішить мене, бо це були мої улюблені макарони із креветками.

- Натхнення-я, - протягнула сестра й засміялася. – Як день?

- Продуктивний, - мотнула плечима й схопила тарілку, накладаючи на неї їжу. – А твій?

- Ем-м… нормальний, - дівчина всілася на стілець й почала розглядати свої нігті на руках. – Сьогодні говорила з мамою.

- І що? – прокашлююся. З батьками у мене були не надто хороші стосунки.

- Каже, що ти давно не приїжджала до них і навіть не телефонувала.

- Було багато роботи, - відмахнулася я. Говорити про батьків мені не подобалося. Ще з моменту, як народилася Поліна, я тримаю на них образу, бо уся їхня турбота перейшла до сестри. Я ж для них лише об’єкт, який має наглядати за меншою сестрою, аби та не вляпалася у якусь халепу. Зітхаю.

- Знаю, тобі не дуже подобається їх компанія, проте… вони сумують за тобою.

- Угу, - мугикнула, наминаючи макарони. – Дуже смачно, - переводжу тему.

- Аліно, я серйозно, - сестра прискіпливо дивиться на мене. – Поїдь до них.

- Я подумаю про це.

- Дякую, - вона мило посміхнулася й поклала свою долоню поверх моєї руки. – До речі, я завтра їду.

- До батьків?

- Ні, - мотає головою і сміється. – Ми з друзями взяли собі тур. Подорож Європою. Має бути суперово.

- Ясно, - заздрю? Еге ж. я вже давно не була у відпустці.

- Тобі не пропоную, - каже. – Ти однаково не погодишся.

- Не погоджуся,- підтверджую. – Маю закінчити проєкт.

- Знаю. Я певно в душ і спати. Автобус на ранню годину, тому маю виспатися.

- Добраніч, сестричко, - цілую Поліну у щоку. – Гарно відпочити.

- А ти поводься гарно, поки мене не буде, - легенько б’є мене по носі пальцем і кривиться.

- Домовилися, - закочую очі й нарешті щиро усміхаюся. 

Я доїла та помила за собою посуд, а тоді почимчикувала у ванну. Ввімкнувши воду, залізла під душ, з якого сьогодні нарешті текла гаряча вода. Це дозволило трохи розслабитися після важкого дня. Слова Поліни не виходили з моєї голови. Я знала, що мало часу приділяю людям, які мене виховали й подарували життя. Певно, це не зовсім правильно й навіть в дечому, егоїстично. Але мене справді ображало те, як сестра закрила собою усе моє існування для них.