Глава 5

Робочий день збіг швидко. У мене завжди так, коли має статись щось таке, чого я зовсім не хочу, то час летить непомітно. А я дуже не хочу їхати з Тимуром у той будинок. Він знаходиться аж за Києвом, від офісу в сорока кілометрах, і мені це не подобалося. Зараз тільки розпочалася година пік на дорогах, а це означає лиш одне – з Авдєєвим доведеться провести години півтори. Наодинці… в салоні його Porsche та вдихати його запах. Господи, знала б Ангеліна про що мої думки останні два роки. Присягаюся, вона б мене живцем закопала.

Є варіант поїхати на своєму автомобілі, але і це ми вже проходили.

Слідкую за тим, як офіс порожніє, а колеги розходяться по домам. Лиш я чекаю, поки Тимур закінчить свою роботу. Не знаю, для чого він взагалі захотів контролювати цей об’єкт. ЗІ МНОЮ. Він ненавидить мене, або ж я просто дратую його, тому логічно було б підставити до мене когось іншого, але точно не себе.

Нарешті, офіс стає повністю порожній, тому підіймаюся зі свого місця та крокую до ліфту, обпираючи стінку поруч з ним. Двері кабінету начальника відчиняються й моє серце вирішує провести марафон по кількості биття за секунду. Авдєєв наближається з кожним кроком, а мені наче мишці, хочеться забитися у маленький темний куточок, аби бути подалі. Все ж, треба було спускатися самій, і чекати там. Дурна дівчина. Дурна.

Обдаровує якимось скептичним поглядом, від чого стає ніяково. Тисне кнопку виклику ліфту, а я позаду тупцюю з ноги на ногу. Ми не говоримо. Навіть слова не кажемо одне одному. Та й загалом. Нам немає про що говорити. Поки що.
Ліфт їде дуже-е довго. Це напружує, а думка про те, що ми удвох лише з пів хвилини часу – вбиває наповал. Нарешті приїжджає, двері роз’їжджаються у різні боки й чоловік заходить уперед. Не пропускає мене, як робив це із Інгою. Все ж, мабуть, між ними щось таки є. Не хотіла б я вірити у те, що цей чоловік бабій та зрадник, а ще більше у те, що я могла у такого закохатися. Суцільне божевілля. Досить неприємне, до того ж.

До низу їдемо мовчки, коли виходимо на паркінг, насмілююся запитати:

- Може, поїдемо на своїх авто? Окремо?

- Ти не знаєш дороги, - хмикає й відмикає свій Porsche.

- Я маю адресу, - протестую. – А ще навігатор, тому…

- У тій місцевості не ловить зв’язок. Безпечніше буде поїхати разом.

- Я не боюся лишитися без зв’язку, - складаю руки на грудях. – А ще на інший день мені дуже незручно їхати на таксі, коли моє власне авто стоїть під офісом. І ще…

- Сідай уже, - звучить наказово, проте, на цей раз м’яко. М’який наказ? Щось новеньке.

- Тоді, ви зобов’язані потім викликати мені таксі, - здіймаю носик догори. - І до дому і вранці до офісу теж. 

Чую, як чоловік тихенько всміхається та займає своє водійське. Декілька секунд думаю, а тоді все ж забираюся на пасажирське. Туди, де сиділа Інга, й, мабуть, зазвичай сідає Ангеліна. Маленька частинка, про яку я мріяла у своїх фантазіях.
В салоні стає нестерпно душно, пульс пришвидшується в рази два, присягаюся. Його чоловічий аромат вбиває. Різкий запах сандалового дерева врізається у ніздрі й просікає усі легені. Може спробувати дихати ротом? Чи це вже буде занадто дивно? Ох-х і складно ж..

Вирішую просто відвернутися й відчинити трохи вікно. Сонце зайшло, а легенький вітерець трохи продує цей салон. Мені необхідне свіже повітря, яке виб’є аромат Тимура. Я не маю права навіть думати про нього, не те що вдихати на повні легені й бути так.. катастрофічно поруч із ним. 

- Тобі гаряче?

- Ні, - мотаю головою. – Звикла їздити з відкритим вікном, - брешу.

- Точно, - хмикає. – У твоєму навряд чи є кондиціонер.

- Щось маєте проти моєї машини? – обурююся й повертаю погляд на Тимура. – Це ви у нас великий начальник, Тимуре Сергійовичу, й можете дозволити їздити на дорогій машині. – Сама дивуюся, що кажу це.

- А я звик із кондиціонером, - спокійно каже й зачиняє вікно з мого боку.

- Чому ми їдемо так пізно на об’єкт? – цікавлюся.

- Ти знаєш, що для нашої роботи неважливий час. Їдемо тоді, коли зручно замовнику.

- З Вікторією ми домовлялися про інше.

- Вікторія не все вирішує у цих питаннях. Її чоловік вирішив інакше.

- Здається, на першій зустрічі він згадував, що саме дружина керуватиме процесом, - фиркаю й складаю руки на грудях.

- Здається, це не наша справа, - Тимур нервово видихає. – Слухай, мені теж неприємна твоя компанія, - це я знала, та все ж, однаково образливо. – Я б волів провести свій вільний час інакше й точно без твоєї присутності, але така наша робота. Саме тебе обрали на роль головного дизайнера.

- І, звісно ж, ви хотіли, аби цього не було, - кажу тремтливим голосом.

- Хотів, - киває. – Не буду цього приховувати. Аліно, ти маєш розуміти, що ми працюємо разом тільки через Ангеліну.

- О-о, я це вже зрозуміла дуже давно. Шкода, що ви зовсім не помічаєте моєї компетентності.

- Помічаю, - здається. – Але це не змінює того, що ти мені неприємна.

- Цікаво… - шиплю під ніс. Відчуваю на очах вологу, а всередині щось неприємне шкребе душу.

- Кажи, - байдуже вдивляється в дорогу.

- Я наче вам нічого поганого не робила. Ми взагалі мало спілкувалися, не зустрічалися як друзі чи щось подібне, - дивлюся на нього з засудженням. – Ви навіть на моє день народження не приходили жодного разу. І, так, не зважаючи на те, що Ангеліна моя найкраща подруга, з її чоловіком я досі на «Ви».

- Я твій начальник, - це все, що каже Тимур. Бісить.

- Звісно, - хмикаю. – Це все, що скажете?

- Більше немає чого додати.

- То я вас дратую?

- Є таке.

На цьому діалог закінчено. Нехай котиться до біса. Ну ось, я його дратую і більше ніякої конкретики. Не розумію, у чому причина цього. Це просто якась бісова іронія. Закохатися у чоловіка подруги, якому ти навіть не цікава. Більше того, ти його дратуєш без будь-яких на це причин, і він навіть не приховує цього факту. Вау. Просто, вау, Аліно. Таргани у голові плескають у всі можливі лапи.