Глава 4

- Ось, - дівчина протягує мені телефон з красивою кухнею темно-сірих відтінків та дерев'яними вставками. – Мені подобається щось таке.

- Це… непогано. Але, що, якщо ми додамо сюди скляну шафку з підсвіткою? – вказую на кінець кухні. – Для келихів, вина.

- Це було б чудово, - з захватом протягує. – Знаєш, кухня для мене головне, - дивуюся щиро. – Я дуже люблю готувати. Тому, все має бути естетично, так, щоб мені подобалося.

- Зрозуміла, - киваю. – Тут можемо поставити стіл, - тицяю на середину.

- Так, було б чудово, - погоджується з усім, і я розумію, що ми зійдемося з Вікторією у смаках.

- Може замовимо кави? – пропонує.

- Угу, але я люблю на кокосовому.

- Супер, я теж, - тішиться.

Між нами багато подібного. Цікава дівчина. Можливо, як би вона не була моїм замовником, ми б навіть подружилися.

Зійшлися на тому, яка має бути кухня. Я все нотувала у щоденник й вже мріяла, як ввечері буду будувати її інтер'єр.

- Я щаслива, що нам порадили тебе. У тебе класний смак.

- Дякую, - сором'язливо посміхаюся.

Ще трохи обговорили дизайн кімнат за кавою, проте конкретики не було. Це вже пізніше, зараз головна моя задача – скинути їй декілька варіантів кухонь.

Ми проговорили деталі та домовилися з Вікторією про особисту зустріч вже у їхньому будинку, де й буде проходити ремонт, аби я змогла усе вирахувати та побачити на свої очі.

Попрощавшись, я поїхала додому. Сьогодні в офіс вже не поверталася, бо будувати дизайн можу і вдома, а повертатися на годину – немає сенсу. Мені подобалася моя робота через цей графік, коли мала живі проєкти. Тимур хоч і був суворим начальником, але при таких обставинах відпускав дизайнерів додому, за що йому красно дякую.

Поліна приготувала смачну домашню вечерю. Робила сестра це вкрай рідко, але дуже вдало. Завдяки їй я ще досі жива, бо іноді за роботою затримуюся так, що не встигаю навіть щось поїсти.

Після цього, так як і планувала я сіла за інтер'єри кухонь. Натхнення мала багато, тому на ранок, відправила для замовниці чотири варіанти різних. Загалом, я б мала спершу це роздрукувати й порадитися з Тимуром, проте мого терпіння не вистачило б ще на половину дня.

Вікторії сподобалася друга. Мені загалом теж вона сподобалася найбільше. Все ж для пристойності друкую дизайни й заношу начальнику на розгляд.

Що ж, мені щастить сьогодні, як ніколи, бо Тимур теж погоджує усі ці варіанти й дає добро надсилати їх замовникам без поправок. Видихаю й повертаюся за роботу.
День напрочуд важкий. Сьогодні не працюється зовсім.

Намагаюся клацати щось на ноутбуці, проте виходить погано. Кожних п’ять хвилин заглядаю на годинник, бо хочеться додому, але сьогодні доведеться сидіти до закінчення робочого дня.

На мій подив, помічаю Ангеліну, яка цокотить підборами у мій бік. Схоже, справді з’явилася, аби пообідати з Тимуром. Якщо, звісно, їй вдасться його витягнути зі свого кабінету.

- Привіт, - чмокає у щоку. – Як робота?

- Сьогодні ніяк, - змахую плечима й кривлюся.

- Ти до Тимура? – киваю головою у бік його кабінету. Прикладаю максимум зусиль, аби не показати дівчині справжніх почуттів.

- Угу, - киває. – Де ця… Інга? – кривиться.

- Сьогодні вона на об’єкті у свого замовника.

- Я прийшла невчасно, - зітхає. – Так хотілося скандалу.

Сміюся.

Ангеліна завжди була трішки дивною. Не знаю, чомусь раніше стосовно Тимура я цього не помічала, але зараз… у них наче все несерйозно, не по-справжньому. Наче фарс. Або ж, я так бачу, бо… самі знаєте чому.

- Зайдеш? – цікавлюся.

- Ну, так, - каже байдуже. – Якщо не погодиться на обід, то може сходимо разом?

- Я тільки обома руками за, - зітхаю. – Сьогодні мені важко тут сидіти.

Подруга йде до кабінету боса, а я зітхаю, обперши підборіддя на долоню. Хотіла б і я так заходити у кабінет Авдєєва, як вона, без жодної на те причини. Цілувати у щоку, розпитувати, як минув день.

Та попри це, я слідкую за дверима, очікуючи на дівчину. Чомусь впевнена, що чоловік не погодиться на той обід із нею, а я вже дуже хочу втекти з цього приміщення. Сьогодні ще й неймовірна спека, а кондиціонери зовсім не рятують.

Ангеліна виходить разом із Тимуром, від чого відразу ж стає сумно. Отже, обіду не буде – шкода. Доведеться йти кудись самій, або взагалі замовляти доставку в офіс. Дарує мені винувату посмішку та змахує легенько плечима, а тоді крокує на підборах до ліфта й Авдєєв за нею слідом.

Спостерігаю за ними й розумію, що не можу знайти між цими двома жодного ментального зв’язку. Вони наче чужі одне одному. Ні обіймів тобі, ні поцілунків – нічого. Як би не знала правду про їхній шлюб, присягаюся, гадала б, що він фіктивний. Інакше, пояснити їх відношення складно.

Вирішую піти на обід, аби не паритися у цій консервній банці. Тільки середина травня, але спека чогось аномальна. Ніколи не любила таку погоду і палюче сонце, бо в ці періоди маю лише одну місію – вижити.

На вулиці все ж прохолодніше. Вітерець приємно обдуває шкіру, а промені сонця ховаються за величезними каштанами. Радію, що вони є символом столиці й хоч трохи рятують киян від спеки.

В невеличкому кіоску, що неподалік офісу купую прохолодне безалкогольне мохіто та шоколадний пряник. Солодощі це улюблена моя їжа з усієї, яка тільки може існувати. Хоча й вже б варто було слідкувати за фігурою, бо худнути стає все важче.
Знаходжу лавку у невеличкому сквері напроти офісу й проводжу там решту обідньої перерви.

Телефон розривається у момент, коли вже планую повертатися до роботи. Це Тимур. Боже.

Починаю нервувати. Не знаю, не запитуйте, просто складно мені з цим чоловіком.

- Слухаю, - прокашлююся, бо голос звучить… дивно. За що стає соромно. Така я.

- Ти де? – голос погрозливий. Закочую очі, бо до кінця обідньої перерви ще близько десяти хвилин.

- Обідаю.

- Ти потрібна в офісі, - цмакає. Боюся, Ангеліна зіпсувала йому настрій. Або цей чоловік по життю такий.

- Вже йду, - бурчу.

Тимур збиває виклик без жодної відповіді. Хам, не менше. Проте, я звикла до нього такого. І, так, він все ще мені небайдужий. Попахує мазохізмом, або щось на кшталт цього, але нічого не вдієш, такі вони почуття.

У швидкому темні біжу до офісу, хоча й іти до нього не більше п’яти хвилин, встигаю захекатися, а обличчя вкривається каплями поту. Як і казала, витримати спеку для мене – пекло.

Радію, що Інги немає в офісі й не доводиться перед нею відчитуватися й проходити повз, коли йду до кабінету начальника. Дорогою витираю обличчя сухими серветками, все ж мені важливо, як виглядаю… перед ним.

Стукаю й не чекаючи відповіді, заходжу.

Авдєєв сердитий. Причин на це може бути багато, а загалом, їх може не бути зовсім, просто він така людина. Хмикаю. Розстібнутий піджак та сорочка спокусливо обліплюють його тіло. Певно, чоловіка теж пробрала спека.