Глава 2

- Ти все ж їдеш? – хмикнула вона.

- А мала б не їхати? – роздратовано буркнула. Глянула на циферблат поверхів, Інга теж їхала на паркінг.

- Ну… від тебе тільки одні проблеми, тому Тимур й попросив мене, аби я теж поїхала з вами.

- Не забувай, що це мій проєкт. І, коли це бос дозволив тобі називати його «Тимуром»? гадаю, його дружині це навряд чи сподобається, - дівчина швидко закліпала очима.

- А твій вигляд? Теж не припаде їй до душі, - фиркнула вона. – Попри те, що вона твоя подруга.

- Цей вигляд я маю через тебе. І, не сподівайся отримати мій проєкт, - пригрозила я. Мене дратувало, що Тимур взагалі запропонував їй їхати на мою угоду. На проєкт, який стосується виключно мене.

- Це ми ще побачимо, - хитро хмикнула блондинка, проводячи тонкими пальцями по своєму блондинистому кінському хвосту. Я лише скривилася їй у спину, коли пропускала уперед, виходячи з ліфта.

Яка ж іронія. Зіркова трійця прямуватиме на зустріч із замовниками. Це те, чого я навіть і уявити не могла, щоб я з Тимуром та Інгою. Боже, оце так дожилася. А ще й Ангеліна приїде туди. Повний кошмар.

Інга вправно володіла високими підборами, тому швидко крокувала у бік автомобіля Тимура. Мене здивувало, що ця дівчина навіть по сторонах не дивилася, а цілеспрямовано йшла в один бік. Вона точно знала, де саме знаходиться новесенький чорний Porsche чоловіка. Заява на зраду подруги? Чи все ж я накрутила себе? Щось невидиме неприємно кольнуло у районі серця. Образа за подругу? Чи все ж моя ревність? Помотала головою, позбавляючись надокучливих роздумів. Це не моя справа. Не моя. Я взагалі не маю права думати про його особисте життя.

І справді, Інга дуже швидко знайшли автомобіль Тимура. Чоловіка ще не було, тому ми вдвох у повній тиші чекали його. Лише дурні думки у моїй голові кричали, а таргани тримали таблички з товстими червоними словами: «ЗРАДА». Божечко, яка ж я дурна.

Дівчина цокала своїми підборами, намотуючи кроки своєю ходьбою туди-сюди. Це дратувало. І я вже навіть чекала, коли прийде той чоловік, який своїм існуванням зводить мене з розуму.

Годинник на руці завібрував й я помітила вхідний від Ангеліни, тому швидко дістала свій телефон із сумочки й здійняла слухавку.

- Я вже їду, - захекано сказала дівчина. – обрала свою найкращу сорочку, навіть попрасувала для тебе. – Я засміялася, бо звісно, Ангеліна казала неправду. Вона така ж хазяйновита як і я. От тільки, я вмію готувати, а Ангеліна не любить нічого.

- Вважатимемо, що це справді так, - засміялася у слухавку. – Тому, дякую.

- Ви теж їдете? Не чую шуму.

- Ми ще чекаємо твого чоловіка.

- Ми?

- Угу.

- Це ж твій проєкт.

- Знаю. Він і залишиться моїм.

- Він що взяв із собою цю Інгу? – роздратовано пропищала подруга. Помітила, що Інга закотила очі, мабуть, почула, тому я машинально зробила звук на телефоні меншим. – Вона ж не розуміється у дизайні.

- Поговорімо про це потім, - кажу. – Тимур вже йде.

Я вимкнулася й сховала телефон. Коли підійняла очі то зловила на собі осудливий погляд боса. Здається, я його не на жарт дратую, хоча й не розумію чому. Хіба що за свої спізнення. Але це вже й не така серйозна причина.

Тимур відчинив передні дверцята для Інги, я чогось вирішила, що і в мій бік він проявить свою рідкісну якість джентльмена, але цього не сталося. Він лише обійшов свій автомобіль й відмикаючи свої дверцята. Сказав з насмішкою:

- Довго будеш стовбичити? – я закотила очі та забралася на заднє сидіння. Помітила у дзеркалі те, як тихенько хіхікає Інга й від цього мене ледь не знудило.
Вирішила не говорити нічого й не звертати на цих двох жодної уваги, тому відвернула голову убік й «насолоджувалася» виглядом Києва. Вони щось говорили між собою, проте я не могла розібрати, бо в салоні грала тихо музика. Мене це чомусь дуже дратувало, бо цікавість брала своє. Невже, Тимур справді зраджує Ангеліні з цією… Інгою?

За своїми думками, не встигла помітити, як ми добралися до місця зустрічі. Поруч із закладом стояла Ангеліна з чохлом у руках. Я помітила, що тут Тимур вже не відчинив дверцята нікому із нас. Певно, перед дружиною соромно проявляти своє джентльменство до інших. Він підійшов до дівчини, проте навіть не поцілував її у щічку, лише привітався. Наче вони не були подружжям, а тільки далекими знайомими. Це виглядало досить дивно, але й Ангеліну це не напружувало. Як пару я їх бачила вкрай рідко, лише на весіллі і ще декілька разів на день народженні подруги. Виглядали вони закоханими, можливо, просто посварилися?

- Привіт, - дівчина потягнулася до мене в обійми. – Ось, - протягнула чохол мені, - усе найкраще для тебе.

- Аліно, переодягайся швидко, - перебив Тимур. – Замовники вже чекають, ми й так спізнилися.

Я закотила очі так, що подруга побачила й тихенько засміялася. Дівчина відімкнула двері свого автомобіля, аби я мала змогу переодягнутися всередині. Я раділа, що у неї був великий позашляховик й вікна були затемнені так, що мене ніхто не бачить. Хоча я вже й так встигла сьогодні покрасуватися в офісі.

- Ввечері зустрінемося, й усе мені розповіси, - тараторила Ангеліна, поки я переодягалася. – і ще… не дай цій хвойді забрати свій проєкт.

- Хвойді?

- Угу, - вона кинула на Інгу косий погляд. – Глянь як крутить хвостом перед одруженим чоловіком.

Вони й справді поводили себе дивно, але зараз я не хотіла про це думати.

- Дуже дякую за сорочку, - я поцілувала дівчину у щічку. – До вечора.

Вибравшись з її автомобіля, я попрямувала до цих двох, які мене чекали. Почувала себе досить напружено, бо. Якщо Тимур справді зраджує з Інгою, то він з легкістю може знайти купу причин, аби віддати мій проєкт їй. А я цього дуже не хочу, тому маю прикласти усі свої старання, аби цього не допустити.

Чоловік пропустив нас першими у ресторан, й ми попрямували до столика з подружньою парою. Чоловікові на вигляд було років п'ятдесят, не більше, а його дружині від сили двадцять п'ять. У наш час, це досить поширені шлюби з таким розривом у віці, тому для мене це не було дивним.