Розділ 6

Ми заходимо до маєтку. Ігор ошелешено дивиться по сторонах.

— То ти багата, — промовляє з гіркотою в голосі й майже приреченістю.

— А хіба це щось змінює?

— Це все змінює, — він дивиться на мене з сумом. — Тепер ти точно не вибереш мене.

— Я тобі більше скажу, — раптом випалюю. — Я не виберу тебе, бо вже заміжня.

— А навіщо тоді пішла зі мною до ресторану й приволокла сюди? 

Чую в його голосі злість, майже гнів.

— Не знаю, — знизую плечима. — Подобатися комусь завжди приємно.

— То я просто іграшка?

— Дурниці, — сміюся. — Ти передивився фільмів.Ти ж також цього хочеш. Ми просто двоє дорослих людей, які можуть зробити одне одному приємно і залишитися гарними спогадами.

— Я не хочу бути спогадом. Ти мені справді сподобалася.

Підходжу до нього й обіймаю:

— Я знаю, — шепочу й цілую його в губи.

Він не відповідає. Ображається. Та потім оживає. Пристрасно цілує мене у відповідь. Я тягну його за руку на другий поверх до моєї спальні. Ми роздягаємо одне одного. Мені подобається торкатися до його молодого, пружного тіла, гладкої шкіри. Я знаю, що це не гарно, але подумки порівнюю його з Марко. Щоб бути задоволеною сексом з чоловіком, який старше на 20 років, треба любити. Вочевидь я свого чоловіка любила недостатньо або взагалі не любила.

Я намагаюся викинути Марко з голови й повністю концентруюся на Ігорю. Моє тіло горить від емоцій, кожен його поцілунок залишає опіки. Відчуття, що я була мертва й тільки зараз оживаю. Тягну його на ліжко й здається, що мій мозок вимикається. Я більше собі не належу.

Коли прокидаюся вранці, повертаю голову й раптом бачу там чоловіка. Секунду просто дивлюся, аж поки все не згадую. Поруч зі мною спить Ігор. Красивий, добрий, цікавий й бідний чоловік з України. Я не буджу його, але й не поспішаю вставати. Просто лежу й розмірковую. Яке все-таки життя несправедливе. Чим Ігор гірше за Марко? Чому в нього немає вілли чи яхти? Я б не вагаючись вибрала його. Тоді б щастя було можливе. Я б його любила, чекала, займалася б з ним коханням і не мала б вибирати нелюба через гроші. Гроші, гроші. Людина єдине створіння на землі, яке має всюди платити за своє існування.

Встаю з ліжка, надягаю халат, капці й тихо виходжу з кімнати. Спускаюся на перший поверх. Дякувати Богу, що спровадила ту нишпорку Ізабеллу. Щоправда, їсти немає кому приготувати, але з іншого боку я з радістю поїм в ресторані. Заходжу на кухню й роблю собі каву. Виходжу на терасу. Дивлюся на озеро. Після хорошого сексу цей краєвид видається особливо приємним. Він надихає, дає крила. Ніби я заново народилася. 

Найцікавіше, що ніяких мук совісті я не відчуваю. В цьому світі всі використовують всіх. Марко теж мене не любить. Йому просто потрібна була молода й красива дружина для статусу. Можливо в нього навіть є коханка і то не одна. Надто часто він їздить у всілякі відрядження. Я його теж не кохаю. Мені потрібні його гроші. А від Ігоря мені потрібен хороший секс. 

Мої думки переривають чоловічі обійми ззаду. Я відчуваю руки в мене на талії. 

— Ти вже прокинувся, — озираюся на заспане обличчя Ігоря.

Він киває й заворожено, як я три роки тому, дивиться на озеро Комо, оточене Альпами. Потім сідає за стіл. Я йду на кухню й роблю йому каву, приношу на терасу. 

— Ти дуже гарно живеш, — каже він тихо. — Як жаль.

Я сміюся, хоч і прекрасно розумію про що він каже.

— Але принаймні в нас є ще два дні. Залишишся? — очікую, що він піде й гримне дверима. На мій подив Ігор погоджується. Моє серце б'ється сильніше від радості. Я навіть не підозрювала наскільки сильно він мені сподобався. І є в ньому щось рідне, українське. Відчуття, що він розуміє мене з пів слова. Такого не було з Марко. Я ніколи не відчувала його. Але я працювала над собою, правильно поводилася, була гарною дружиною. От тільки щастя внутрішнього не було, відчуття близькості, того що тебе розуміють й люблять. Тепер в мене це буде. Принаймні на два дні.

Пройшло два дні.

Ігор мовчки вдягається. Я сиджу на ліжку й дивлюся на нього. Ми не прощаємося, не цілуємося й не розмовляємо, бо надто боляче. Та і нічого тут обговорювати. Я відвела душу, гарно відпочила, але життя є життя.

Він також все розуміє. Я бачу його почервонілі очі. Думаю, що якби мене тут не було, можливо навіть розплакався б. Марко на таке не здатен. Вони постійно співають, танцюють і всім захоплюються. Тут все таке не справжнє. Здається люди не здатні на щирі відчуття і сльози. Чи може це мені лише здається? 

Вже біля виходу він простягає мені клаптик паперу зі своїм номером.

— Якщо раптом передумаєш, — каже тихо. — Зателефонуй мені. Я чекатиму. 

Після цього виходить. А я плентаюся назад на другий поверх й завалююся у ліжко. Нічого не хочу. Вмиватися й збиратися також. Мені все одно що подумають Ізабелла й Марко. Я просто хочу спати. А ще, щоб поруч були люди, які мене розуміють і справжнє кохання, про яке я думала, що воно не існує. 

Я прокидаюся пізніше від тихого стукоту у двері. Потім бачу голову Ізабелли, її здивовані очі.

— Сеньйоро Ферретті, я вже приїхала. Мені йти готувати торт для сеньйора Марко?

— Так, іди, — ледь видавлюю з себе. — Й прибери все на кухні.

Розумію, що зараз вона знайде келихи й пляшки з-під вина. Зрозуміє, що я тут була не сама. Та мені все одно. Лиш би пішла звідси й не чіпала мене.

Лежу й дивлюся у вікно. Нарешті змушую себе встати, прийняти душ. Одягаю сукню, щоб бути ефектною для чоловіка — чорну, коротку з оголеною спиною. Фарбуюся. Вирівнюю волосся. Чіпляю на обличчя широку посмішку, яку звик бачити Марко й спускаюся вниз, щоб його зустріти. Виходжу на терасу — там вже накрито на двох — свічки, свіжі квіти, пляшка вина й торт, який три дні вчилася готувати Ізабелла. Помічаю, що служниця не дивиться мені в очі. Мабуть, засуджує. Та й нехай. Мені все одно.

Виходжу на вулицю якраз вчасно — машина Марко під'їжджає до будинку. Він йде до мене з букетом червоних троянд у руках. Я подумки констатую, що Ігор не зможе собі дозволити навіть таких букетів. Усміхаюся. Підходжу до чоловіка й цілую його в щоку.