Розділ 5

Через три години я виходжу з будинку в короткій червоній сукні, на високих підборах, з вирівняним волоссям і яскраво нафарбована. Сідаю в машину. Поки ще світло, планую поїсти морозиво в одному гарному кафе — “Dolce Vita” тобто “Солодке життя”. Їду дорогою. Насолоджуюся післяполудневим вітерцем і прекрасними краєвидами. Нарешті під'їжджаю до кафе. Сідаю на терасі й замовляю морозиво, про яке мріяла останні кілька днів, але не хотілося йти сюди з чоловіком. Через п'ятнадцять хвилин переді мною поставили в склянці величезний лимон, всередину якого замість м'якоті поклали морозиво, а зверху увіткнули листки м'яти.  

Я смакую маленькою ложечкою, розтягую задоволення й розмірковую над тим до якого ресторану зараз піти, щоб там були танці, як до мене підходить офіціант. Він ставить переді мною чашку кави й розвертається, щоб піти.

— Почекайте! — Вигукую. — Я цього не замовляла.

— Звісно, що не замовляли, — спокійно відповідає чоловік українською мовою, — але з кавою смачніше. Тому я вирішив вас пригостити.

Хвилину просто дивлюся на нього. Мене сто років ніхто нічим не пригощав. І я так давно не чула українську мову. Я маю на увазі крім розмов з Ірою, бо то не рахується. Вирішую не зображати якесь обурення чи сором'язливість. Просто кажу: 

— Дякую! — Й берусь до морозива з кавою. Навіть якщо більше нічого хорошого за три дні не станеться, я буду згадувати цей випадок і розмову. 

Тим часом доїдаю морозиво, кличу офіціанта, розплачуюся й вже збираюся йти, як біля мене лунає:

— Чи ви не бажаєте піти зі мною до ресторану?

Я повертаю голову. Біля мене знову стоїть офіціант, який пригостив мене кавою.

Приглядаюся до його обличчя. На вигляд років 30-35 не більше. Десь 180 зросту. Темне волосся, карі очі. Спортивна статура й широкі плечі. Мій смак.

— Коли? — Відповідаю питанням і його обличчя стає здивованим, неначе він не сподівався, що я погоджуся. 

— Через пів години, після закінчення моєї зміни.

Я киваю:

— Гаразд, я почекаю. 

Він йде, а я продовжую сидіти. Це, мабуть, не дуже розумно з мого боку, проводити вечір з незнайомою людиною, але сьогодні я така — необачна й безрозсудна. 

Поки розмірковую, він непомітно підходить й ставить на стіл ще одну чашку кави. Швидко зникає. Через пів години знову з'являється переді мною.

— Ну що, йдемо?

Я бачу, що він нервує. Можливо боїться, що передумаю. Встаю з-за столу. Він простягає мені руку і я з вдячністю обпираюся на неї, бо ходити на підборах ще те випробування.

Ми виходимо з кафе.

— Я на машині, — кажу й дістаю ключі, та він м'яко затискає мою долоню.

— Давай краще на таксі? Машину завтра забереш зі стоянки.

Погоджуюся, бо й справді сьогодні збираюся пити та гуляти. Коли приїжджає біле авто таксі й ми сідаємо всередину, він каже назву ресторану “Ristorante Aurora” (“Ресторан Світанок”). Я раптом згадую, що не знаю його імені:

— Як тебе звати? — Повертаюся до нього.

— Ігор.

— А я Катя. 

Краєм ока бачу як таксист зиркнув на нас з осудженням. Та я не зважаю. Поки їдемо Ігор бере мене за руку. Мені тепло й добре від того дотику, мурашки по тілу. Ніби знову вісімнадцять й мені сподобався хлопець на дискотеці. 

Через десять хвилин машина під'їжджає до ресторану, з якого чутно музику. Люди біля входу про щось розмовляють. Хтось палить. Ми заходимо всередину. Займаємо останній вільний столик біля панорамного вікна з видом на озеро. Я озираюся. Інтер'єр всередині це суміш класики й сучасності: кам'яна підлога, дерев'яні балки на стелі, кришталева люстра й мінімалістичні світильники біля кожного столу. Столи покривають білі скатертини. Всюди стоять свічники зі свічками й маленькі букети квітів. В приміщенні шумно, неначе від рою бджіл. Люди гучно розмовляють, сміються, жестикулюють. 

Відразу замовляємо пляшку червоного вина й піцу.

Спочатку ніяково мовчимо. Та потім я змушую себе почати розмову.

— То ти працюєш в кафе “Dolce Vita”, а сам з України? Італія не найкраще місце для заробітків, мені здається, — задумуюся.

— Я тут не заради грошей. Мені подобається клімат, природа. Це компенсує відсутність великих сум.

— Он як, — дивуюся. 

— Мені з дитинства снився один сон. — Ігор задумливо дивиться мені в очі. — Озеро, яке з усіх боків закрите величними зеленими горами, човен і прекрасна жінка. І я завжди знав, що маю сюди потрапити.

Я дивлюся на нього з усмішкою.

— Коли я побачив тебе в кафе, — продовжує він. — Мені не давала спокою думка, що ти мені когось нагадуєш. А потім раптом зрозумів, що ти і є та жінка, яка мені снилася, й запросив тебе на побачення.

В цей момент офіціант приносить нам вино й розливає по келихах. Я роблю кілька ковтків.

Потім простягаю руку й торкаюся долоні Ігоря.

— Ти розумієш, який це банальний підкат?

— Але я кажу правду, — щиро вигукує Ігор. — Ти справді мені снилася. Це доля, що ми зустрілися.

Я усміхаюся.

— Якби я не знала точно, що ти українець, то подумала б, що італієць. Вони легко і по-справжньому закохуються кожного дня в різних жінок. І щоразу щиро.

Він нічого більше не відповідає. Нам приносять піцу й ми починаємо їсти. 

В цей час на сцену виходить співачка й виконує “O Sole Mio”. Їй плескають в долоні. Відвідувачі ресторану щасливі.

Я задумуюся над тим, що як мати тут рідну людину, кращої країни, мабуть, і не знайти. Тут все існує для задоволення — їжа, природа, клімат, пісні й вино. Все це створено, щоб люди були щасливими. От тільки як живеш з нелюбом, то нічого з цього не хочеться.

Я помічаю, що Ігор і справді закохано на мене дивиться. Він мені також сподобався. Під чергову пісню ми виходимо у центр зала танцювати. Ще кілька пар також танцюють. Інші дивляться на нас з-за столиків, плескають в долоні, щось вигукують. Ігор притискає мене до себе, обіймає за талію, водить рукою по спині. Розумію, що все це ризиковано й тут можуть бути знайомі чоловіка, але я добряче випила і мені вже все одно. Три роки я грала якусь роль і зараз просто хочу відпочити й бути собою.