Розділ 3

Наступного ранку я прокидаюся від того, що Іра трясе мене за плече й намагається витягнути з ліжка.

— Вставай соня, — сміється вона. — В тебе прогулянка на яхті з дуже хорошим чоловіком.

— Не думаєш, що він для мене застарий? — кажу позіхаючи. — Скільки йому 50-55?

— Йому 56, як і моєму чоловікові, але це не має ніякого значення, — серйозно відповідає Іра. — Він не старий, а дорослий і дуже багатий. А ще імпозантний, турботливий, щирий та мудрий. Таких 35-річних чоловіків не буває. 

— То ти вийшла заміж за Джованні, бо він багатий? — Питаю й прикушую язика, бо розумію з виразу обличчя подруги, що бовкнула зайве.

— Ні дурненька, хоча і це вплинуло. Я вийшла за чоловіка, бо він розумний, дорослий, розважливий, мені з ним легко і безпечно. А ще він мене дуже любить. І тобі раджу не шукати незрозуміло кого, а звернути увагу на чоловіка, у якого є яхта і з яким ти проведеш чудовий день на озері.

Вона встала з ліжка й розгладила низ рожевої сукні на бретельках:

— Катя, якщо хочеш жити добре, не роби тих дурниць, які роблять в вісімнадцять. Не випробовуй долю. — Вона подивилася на мене й на мить стала схожою на ту Іру, яка жила зі мною в Україні й за якою я скучила. — Я раджу тобі не роботу шукати, а хорошого чоловіка, з яким ти будеш жити наче в Бога за пазухою. 

Коли вона вийшла з кімнати, я задумалася. А може вона права? Вона з Джованні вже п'ять років живе і має щасливий вигляд. Може у шлюбі інші речі важливіші за симпатію чи закоханість на початку? Вирішую викинути погані думки з голови й просто спробувати. Я одягаю свій улюблений червоний купальник, легку, майже невагому сукню зверху, вирівнюю волосся, дістаю з сумки окуляри від сонця й виходжу з кімнати. Спускаюся сходами. На терасі вже снідають за столом Іра з Джованні. Окремо стоїть тарілка з круасаном і чашка кави. Вочевидь для мене.

— Доброго ранку! — Підморгує Джованні. Іра ж стримано усміхається. Здається, вона очікує від мене правильної поведінки з Марко. Й турбується з цього приводу.

Я сідаю за стіл, відкушую круасан — шоколадний. 

— Дуже смачно, — констатую й помічаю, як Джованні з Ірою уважно спостерігають за мною й переглядаються.

— Коли буде Марко? 

— З хвилини на хвилину, — каже Джованні, поглянувши на годинник.

За кілька хвилин, якраз коли я допиваю каву, на терасу виходить Марко. В білих лляних шортах та сорочці з короткими рукавами. На плечі накинутий светр. Це виглядає стильно, але не по погоді, бо на вулиці палить сонце й навіть у легкій сукні мені спекотно. 

В руках він тримає букет троянд, які відразу простягає мені. 

— Дякую, — кажу до Марко й встаю з-за столу.

Ми прощаємося з Джованні й Ірою та йдемо до приватного причалу, де на нас вже чекає пришвартована білосніжна яхта. Марко, як справжній джентльмен подає мені руку й допомагає підійнятися на борт яхти. Він заводить двигун, стає за штурвал й виводить яхту далі від причалу. Така прогулянка у мене вперше. 

Я не можу надивитися на високі зелені й величні Альпи, що оточують озеро, яке блищить золотом на сонці. Моє волосся розвівається від вітру, сонце обпалює шкіру. Але серце вистрибує з грудей від захвату. Марко глушить мотор. Я озираюся — здається ми десь на середині озера. Яхта похитується на хвилях. Він спускається до каюти, а за хвилину повертається з пляшкою червоного вина, двома келихами й коробкою шоколадних цукерок. Наповнює келихи й один простягає мені:

— Хочу випити за найпрекраснішу дівчину на світі, яка осяяла моє життя, коли приїхала сюди. Випиймо за тебе, Катю!

Я роблю невеликий ковток й відчуваю терпкий смак винограду на язиці. 

— Катю, — знову бере слово Марко. — Ти змушуєш моє серце битися частіше. Коли я побачив тебе вчора, то зрозумів, що переді мною особлива жінка — та, яка змінить моє життя назавжди.

Він дивиться на мене закохано. Я ж тим часом допиваю вино у келиху й підсовую порожній йому, щоб він долив іще.

— Ти найпрекрасніший сюрприз у моєму житті, — продовжує Марко й витягує з кишені коробочку прямокутної форми. 

Я з цікавістю дивлюся на нього, очікую, що буде далі. Він її відкриває й дістає звідти золотий браслет на застібці з підвіскою у вигляді сердечка. Простягає його мені.

— Що ти, — лякаюся. — Я не можу прийняти такий дорогий подарунок.

— Катю, — каже він з благанням в голосі. — Коли я тебе вчора побачив, то відчув, що знайшов свою половинку. Жінку, заради якої варто жити, досягати, прагнути. Хай цей подарунок стане символом початку чогось серйозного і прекрасного між нами.

Я дивлюся на його золоті персні на руках, на білосніжну яхту, озираюся на Альпи й купу прекрасних вілл, які мають свої причали й виходи до цього дивовижного озера. Потім знову переводжу погляд на браслет. Чи зможу я полюбити цього чоловіка — сумнівно, але цей браслет може стати початком нового, безпечного, щасливого і ситого життя, якого в мене ніколи не було.

— Добре, — усміхаюся й простягаю йому руку. — Я прийму подарунок.

Щасливий Марко застібає браслет на моєму зап'ястку. А я знову дивлюся на Альпи й думаю, що зроблю, що завгодно, щоб тут лишитися і жити це прекрасне життя.