Розділ 2

Ми підіймаємося сходами й виходимо на терасу, посеред якої розташовується фонтан. Я відчуваю запах троянд. Вони густо посадженні в клумбах й вздовж доріжки, яка веде до маєтку. Озираюся. Майже салатового кольору трава, червоні квіти, соковиті зелені кущі та дерева, водичка у фонтані, сонце на чистому блакитному небі — все це сліпить очі своїми яскравими кольорами. Те, що я бачу, виглядає чимось нереальним в порівнянні з моїм звичайним життям. Ніби я заснула й це прекрасний сон про інші світи. 

— Катя, ти йдеш? — гукає мене Іра, коли я занурюю руку в прохолодну воду й розглядаю архітектурну конструкцію фонтану. Я виринаю зі своїх думок й поспішаю за подругою. Підходжу якраз, коли Джованні відчиняє масивні дерев'яні двері з декоративним різьбленням та металевою ручкою й проводить нас всередину.

Мені здається, що я все-таки сплю: висока стеля, кришталева люстра, широкі сходи наверх з каменю та металевими поруччями. Стіни, стеля і підлога у теплих жовто-коричневих пастельних відтінках. Біля стін розташовуються вінтажні м'які диванчики. Вони мають такий затишний вигляд, що на них хочеться сісти. На невеличкому дерев'яному столику біля сходів стоїть ваза з червоними трояндами. 

Переводжу погляд з меблів на Джованні й Іру. Вони також виглядають ніби з обкладинки дорогого журналу — яскраві, красиві, їхні очі сяють. Довга сукня Іри струменіє до підлоги. Її матова шкіра віддає доглядом і дорогою косметикою, волосся густе й блискуче, а білосніжна посмішка нагадує про Голлівуд. 

Я раптом усвідомлюю, що починаю заздрити цим людям, які живуть у раю. Вони показали мені його, збентежили моє серце і цим зробили боляче, бо я вже звикла, що життя — це постійні проблеми та злидні. Відчуваю сором за свої думки. Намагаюся сконцентруватися на чомусь іншому. Але мені щемить всередині від бажання жити так само добре, яскраво та щасливо. Груди здавлює від тяжкості, клубок в горлі. Стримую сльози, які зрадницьки підступають.  Я вимушено усміхаюся. 

— Ти маєш відпочити з дороги, — каже Іра, хапає мене за руку й тягне до сходів. — Я покажу тобі твою кімнату.

Ми підіймаємося на другий поверх. Я ненароком торкаюся кованого поруччя, роздивляюся навколо. Далі звертаємо до коридору й незабаром підходимо до кімнати, яка призначена мені. Я відкриваю двері й бачу велике двоспальне ліжко з білим простирадлом, жовтими подушками та покривалом. Такі самі жовті стіни, штори кольору охри. Кілька дерев'яних тумбочок зі світильниками, дзеркало та своя особиста ванна кімната і балкон. Я присвиснула.

— Гарно скажи, — Іра знову плескає в долоні, реагуючи на мій вираз обличчя. — Я тобі найкращу кімнату підібрала.

Вона цілує мене у щоку:

— Ти відпочивай, прийми душ з дороги та спускайся щось перекусити, бо вечерятимемо години через три.

Коли вона виходить, я ще раз озираюся. Невже я житиму в такому прекрасному місці? Приймаю душ й повертаюся до кімнати. Та замість бадьорості відчуваю сильну втому і бажання спати. Я лягаю на ліжко й моментально засинаю.

Коли прокидаюся, надворі вже вечір. Я встаю й підходжу до балкона. Небо сіре з мазками синього та помаранчевого вдалечині. Вмикаю світильник. Відчуваю голод, бо вочевидь проспала обід. Я ще зранку нічого не їла. Витягую з сумки свій одяг. Ця атмосфера і краса навколо мотивують вбратися вишукано. Тож вдягаю довгу червону сукню з відкритою спиною, босоніжки на високих підборах, вирівнюю волосся й поспішаю донизу.

Вже на сходах зустрічаю Іру, яка побачивши мене закриває рота рукою й вигукує:

— Ти така красуня! 

Потім хапає мене й тягне вниз:

— Добре, що так одяглася, — продовжує вона. — На честь твого приїзду в нас святкова вечеря. Будуть гості. Ходімо, покажу тобі терасу. 

Роблю глибокий вдих і видих. Я люблю Іру і не буду такою людиною, яка заздрить близькій подрузі. Проте відмічаю, що живе вона вкрай заможно. Коли Іра надсилала фото будинку, озера, їжі чи своїх суконь у месенджерах, я чомусь не сприймала це серйозно. Вони виглядали неначе з інстаграму. Тож я думала, що можливо фото зроблені на інших віллах чи скачані з інтернету. Але ця казка й справді виявилася реальним життям.

Тим часом Іра виводить мене на терасу. Я підходжу до кам'яної балюстради. Сонце вже майже зайшло. Лише на сірому небі з-за гір видніється остання жовто-помаранчева смуга світла. Переді мною відкривається вид на гори й озеро, далекі береги якого вриті сотнями, а може і тисячами вогників. Усе життя отак би стояла і дивилася.

Я озираюся. Сама тераса також варта окремої уваги. По периметру возвеличуються чотири колони, густо обплетені зеленим листям і рожевими гронами гліцинії. Між колонами звисають кілька світильників. Їхнє жовто-помаранчеве світло надає затишної, теплої атмосфери. На підлозі помічаю з десяток вазонів з червоними пахучими трояндами. Посеред тераси розташований прямокутної форми стіл, вкритий скатертиною й сервірований на чотири особи. Зверху на столі стоять кілька свічників із запаленими свічками.

Я дивуюся:

— Хтось ще має прийти?

— Я ж казала, що на твою честь будуть люди, — щасливо щебече Іра. — Прийде один дуже хороший друг Джованні.

— Сподіваюся, ти мене не сватаєш? — кажу й вже сама знаю відповідь. 

— Ми просто хочемо, щоб ти була щаслива, — відповідає подруга, відвівши погляд. — Тобі ж нічого не вартує просто посидіти з нами, повечеряти й приємно поспілкуватися з людиною?

Я знизую плечима:

— Він знає українську? 

— Уяви собі! — радіє Іра і я дивуюся, яка вона стала легка у спілкуванні, мрійлива і наче трохи… не з планети Земля. — В нього багато бізнес-партнерів українців. 

Мені знову соромно за свої думки. Проте це не та Іра, яку я знала. Та Іра страждала від відсутності грошей, як і я економила, мріяла про інше життя і мала серйозне обличчя. Ця ж Іра, що зараз стоїть переді мною й плескає в долоні — занадто щаслива. І це трохи бентежить. Вона ніби стала чужа мені і я почуваюся самотньо.