Розділ 1

Кажуть, що в тридцять п'ять починати життя з нуля вже пізно. До цього віку треба встигнути побудувати кар’єру, вийти заміж, народити й спокійно доживати до пенсії, маючи якусь стабільність. Що ж. Це не про мене, бо зараз я сиджу в аеропорту й чекаю поки відкриють посадку на рейс до Мілану, щоб почати все з чистого аркуша. 

До тридцяти п'яти років я не спромоглася знайти собі чоловіка чи народити дитину. Кілька днів тому мене звільнили з позиції менеджера з продажів у одній ІТ компанії, бо бачте мої показники найнижчі в команді. Ну не вмію я впихати людям неробочі програми з усмішкою на обличчі й говорити таким голосом, неначе вони щойно виграли БМВ. 

Зітхаю. 

В мене немає власного житла чи великих відкладених сум. І жодної стабільності. А ще, здається, інстинкту самозбереження, раз я вирішила покинути все знайоме мені з дитинства й ризикнути досягти чогось в іншій країні без значної фінансової подушки. І ось я сиджу тут в джинсових шортах і майці, з зализаним назад білявим хвостиком і дорожньою сумкою у руці, в яку помістилися всі мої речі, й чекаю на свою велику можливість почати все з початку в новій для мене країні, про яку я мало що знаю.

Сказати, що я НІЧОГО не знаю про Італію буде брехнею. Хоч я ні разу там не була, але коли чую слово “Італія” в мене виникають такі асоціації, як піца, вино, різноколірні яскраві авто та одяг, який скуповують під час сезонних розпродажів дівчата в Мілані. А це вже не нічого. І є ще одна найголовніша асоціація — моя найкраща подруга Іра, яка п'ять років тому вдало вийшла заміж за італійця і живе з ним на півночі країни біля озера Комо, неначе сир в маслі катається. До неї і їду.

На мить відриваюся від своїх думок й озираюся навколо. Кілька десятків людей, як і я, знаходяться у залі очікування. Літня жіночка з зайвою вагою сидить на стільці й задумливо дивиться у вікно. Ніби розмірковує чи потрібно їй їхати. Недалеко від мене бігають двоє хлопчиків, а трішки далі сидить їхня мама, жінка мого віку, й не зводить з них суворого погляду. Далі закохана парочка. Рудоволоса дівчина сидить у хлопця на колінах, а він тримає її за руку. Окремо кілька сімей з дітьми та самотніх жінок по типу мене. Більше не встигаю поспостерігати, бо оголошують посадку на мій рейс. Тож глибоко видихаю, беру в руки сумку й прямую до потрібного гейту.

Через три години я нарешті виходжу з аеропорту Мальпенс в Мілані. Відразу на виході мене ледь не збиває з ніг Іра. Вона накидається на мене з обіймами, наче років з десять не бачила й вже не сподівалася знайти мене живою. 

— Ти приїхала, — лунає її пронизливий голос прямо у мене біля вуха. — Ти справді це зробила.

— Авжеж, — я відсторонююся, бо боюся, що вона зламає мені ребра. — Починаю життя заново, як ми й домовлялися. 

— Ти не пожалкуєш! Тобі тут сподобається! — Вигукує вона і знову обіймає мене.

Коли нарешті відпускає, я дивлюся на її красиву дорогу сукню, волосся, що сяє здоров'ям, щасливі зелені очі й раптом всі сумніви розсіюються. Я зробила правильний вибір. Я саме там, де і маю бути. 

— Ходімо, в машині на нас чекає Джованні. Ми поїдемо до нашої вілли в Менаджо.

— Я думала залишитися в Мілані й шукати роботу тут, — роблю слабку спробу заперечити.

— Ні, дурненька, — Іра сміється, показуючи білосніжні зуби. — Мілан то для туристів. А справжня Італія — це маленькі містечка розташовані на берегах озер, поруч з горами й неймовірною природою. Крім того, не роботу треба шукати, а багатого чоловіка. Поживи у нас трішки. Ще встигнеш напрацюватися.

Я знову хочу заперечити й натякнути подрузі, що в мене не так багато грошей, щоб просто безцільно гуляти по італійських містечках й насолоджуватися життям. Та вона вже тягне мене за руку на вихід з аеропорту. За хвилину ми зупиняємося біля шикарного червоного авто, з якого назустріч нам виходить чоловік років п'ятдесяти п'яти.

— Це що ферарі? — Не можу повірити я.

— Ferrari Roma, — відповідає він. 

— Це Джованні — мій чоловік. А це Катя — найкраща подруга з України. — Знайомить нас Іра.

Він цілує мою руку. Коли підіймає голову, уважніше вдивляюся в його обличчя. Типовий італієць, як їх заведено зображати: оливкового кольору шкіра, темне волосся вже частково покрилося сріблом на скронях, карі очі з бісиками. Широкоплечий, одягнутий у дорогий сірий костюм й білу сорочку. Пальці рук вкриті золотими перснями.

— Прошу, — він вказує на своє авто й ми сідаємо всередину. Іра біля нього, а я позаду на пасажирському сидінні.

— Нам їхати десь 1,5 години, — повертається до мене подруга. Вона аж світиться від радості. — Просто дивися у вікно. Ти помреш від казкових видів, які зараз побачиш.

— Не хотілося б, — бурмочу собі під ніс, бо з моїм тяжким життям тільки смерті ще не вистачає, але у вікно слухняно дивлюся. 

Спочатку це була звичайна траса. Та десь через годину ми виїхали на дорогу, з одного боку від якої виднілося озеро, а з іншого — зелені схили гір.

— Це озеро Комо, — сказав Джованні й підморгнув мені у дзеркало. — Наша гордість. Туристи приїздять, щоб поглянути на нього. Навіть Леонардо ді Капріо нещодавно тут відпочивав.

— Сам Ді Капріо? — дивуюся я.

— І купа інших знаменитостей.

Я не можу відірвати очей від озера. Оточене горами, воно відблискує на сонці. Від нього віє прохолодою і спокоєм. А ще якоюсь свободою і щастям, яких мені не вистачає. Вдивляюся і помічаю, як вдалечині завмерли кілька яхт. Відразу уявляю, що там відпочивають знаменитості. Вони засмагають на палубі, цілими днями споглядають гори й попивають дорогі алкогольні напої та соки.  

— Це Альпи, — знов порушує мовчанку Джованні.

— Яка краса, — тихо шепочу, продовжуючи уважно розглядати краєвид.

На очі навертаються сльози. Я думала, що невдаха. Що мене вже не чекає нічого хорошого. Що я приїду сюди на заробітки й крім низькооплачуваної роботи ще довго нічого хорошого не побачу. А тут таке.