Глава 36. Кіра.

Я дуже хвилююсь, коли говорю ці слова. 

— То що, що там з роботою, про що ти хотіла поговорити? — перепитує Макс.

— Яру можуть загрожувати неприємності, — я зітхаю. 

— З чого ти взяла? Я постійно моніторю ситуацію, все має бути добре, — говорить він. 

 — Я маю де в чому зізнатися… Насправді мій батько — його головний конкурент… — я замовкаю, з острахом очікуючи на його реакцію. 

— Он як, — каже він після миті мовчання. — І що йому загрожує? Конкретніше, Кіро. Що саме загрожує Яру? 

— Я сама не знаю, — мало не плачу в слухавку.  — Але він сказав, що готовий трохи забруднитись. Раптом він хоче вбити Яра?

— Заспокойся, заспокойся Кіро, я захищу його, обіцяю, — каже заспокійливим тоном Макс. — Я все зроблю, чуєш? Ти довіряєш мені? 

 — Так, інакше б я не дзвонила тобі, — кажу я схвильовано. — Знаю, що ти можеш усе розрулити. Тільки ти…

— Я зроблю це, — погоджується Макс. — І ми зустрінемось, як і домовлялись. Ні за що не переживай, все буде добре. 

 — Так, ми зустрінемось, і ти усе розкажеш, добре? Я буду чекати..

— Обіцяю… — пошепки каже Макс.

***

Поки ми їдемо на зустріч із Максом, Саша чомусь мовчить. 

— Ти образився, що я подзвонила йому? — запитую, зазирнувши йому в очі. 

— Ні, все нормально, — він хитає головою. — Ти зробила те, що вважала правильним… Але чому ми зустрічаємось у нього вдома?

 — Ну, це така розмова, що, мабуть, не варто говорити на людях, — я стискаю його долоню. — Але ти ж знаєш, я обрала тебе. Це не зміниться…

Таксист поглядає на нас через дзеркало заднього виду, видно, ми для нього щось типу безплатного шоу.

— Добре, — Саша зітхає і теж стискає мою долоню. І ми якраз підʼїжджаємо за вказаною Максом адресою. 

 — Ну що, ходімо? — я усміхаюся йому і ми, так само тримаючись за руки, виходимо з машини.

— Так, ходімо… — говорить він, коли ми вже йдемо на його поверх. 

Макс відчиняє нам двері і пропускає досередини.

 — Ну що, ти сказав Яру? — запитую я замість привітання. 

— Так, сказав, — говорить він, пропускаючи нас всередину. Дивиться на мене якось так… Таким поглядом…

Саша теж помічає цей погляд. 

— Можна? — запитує Макс, обіймаючи мене і зазираючи мені в очі. 

 — Мені якось так не по собі, — зізнаюсь я.  Хоча подумки шкодую, що Саша зараз тут і дивиться на нас. Але в той самий час це так хвилююче, що моє серце бʼється частіше просто від однієї думки про те, що вони обидва зараз тут. 

— Якщо хочеш, то можна, — шепоче Саша, теж обіймаючи мене. — Хочеш?...

 — Так, — зривається мимоволі з моїх губ. 

І в цю мить Саша торкається губами моєї шиї, а Макс… Макс цілує мене в губи.

Я вся тремчу від незнайомих досі відчуттів. Здається, зовсім втрачаю дар мови, і в голові крутиться тільки одна думка — щоб усе це не припинялось…

Макс тягне мене вглиб квартири… Саша теж слідує за нами в кімнату. Я по центру, а хлопці обабіч біля мене. Макс знов цілує мене в губи, а Саша — в шию. 

Обоє обіймають і гладять мене, а я приймаю дотики, вже не розбираючи, де Макс, а де Саша… Мені хочеться, щоб вони обоє завжди були поруч, я не хочу нікого обирати.  

Поцілунки стають наполегливішими. Всередині мене ніби горить якийсь вогонь, я переповнююсь емоціями.

В якусь мить я бачу, як долоня Макса захоплює долоню Саші і їхні пальці переплітаються. Коли я бачу це, я відчуваю ревнощі.  

Може, мені це все просто бачиться, але я хочу бути в центрі їхньої уваги, тому я теж торкаюся їхніх рук.

Вони обидва обхоплюють мою руку і за мить цілують. Знов в шию і в губи, але тепер в губи цілує Саша… 

Я відчуваю, як всередині мене розливається хвиля тепла. 

— Не зупиняйтесь, — шепочу пересохлими губами. 

І вони не зупиняються. Цілують і гладять шкіру так, що я забуваю про все на світі. Все на світі звужується до цих відчуттів. Коли вони цілують мене, коли я відчуваю їх, я немов втрачаю лік часу. Я вже не я, розчиняюсь в них, а вони — в мені. Якби мене спитали зараз, як мене звуть, я б не змогла відповісти…. 

— Кіро, — чую я шепіт когось з них і навіть не можу розібрати, хто це. 

— Кіро… — вторить першому голосу другий

В цю мить чиясь рука опускається нижче і я здригаюсь від нової хвилі приємних відчуттів.

 — Кохаю… — шепочу я, скоріше собі, ніж комусь із них чи їм обом…

І вони повторюють мої слова, немов луною, коли їхні руки і губи стають наполегливішими і я остаточно втрачаю звʼязок з реальністю. 

— Кіро?... — чужий голос все ж виводить мене зі спʼянілого заціпеніння і насолоди, я розумію, що цей голос належить Яру. Я впізнаю його тембр, впізнаю все…