Глава 34. Макс

Останнім часом мене уникають всі близькі мені люди. Кіра на роботі взагалі обходить мене десятою стороною, Яр теж дується, певно за те відрядження. Ще й Саша… Обіцяв поговорити з Кірою, але так нічого і не змінилося. Хоча… Може тому Кіра мене уникає? Він якось переінакшив мої слова?

 Хоча, зараз не час про це думати, треба зайти до Яра і занести йому звіт.

 З такими думками я заходжу в кабінет свого найкращого друга.

Яр сидить за столом, втупившись у ноутбук, і навіть не дивиться у мій бік.  

— Я приніс тобі каву з круасаном, — кажу, підходячи до столу і ставлячи на нього каву і круасан.  — І звіт ще… Скоро почнуться справжні перегони, але ніби у нас все непогано. Тільки один кандидат трохи випереджає тебе, судячи з опитувань. 

— Дякую, — каже він, не повертаючи голови.  — Дуже радий, що ти вболіваєш за мене, Максе. 

— Щось ти якийсь кислий, — я сідаю на стілець перед його столом. — Що сталось? 

— Та нічого, — він знизує плечима. — Просто немає настрою, не зважай. 

— Ну добре, як скажеш, — я киваю. — Але якщо що, я завжди тут, ти ж знаєш. Якщо потрібна якась допомога, чи ще щось… Ти завжди можеш на мене покластись.

— Ти так зайнятий Кірою і її хлопцем, що забув про нашу традицію, — каже Яр, уперше повертаючи до мене свій погляд.  — Не скажу, що ваше зближення надто мене засмутило, але все одно я очікував, що ти згадаєш…

— Хіба це не за два дні, я ще не встиг забути, — насуплююсь я. — Авжеж, ми підемо вдвох. 

— Якщо, звісно, це тебе не напружує,  — каже Яр байдужим тоном, але в його очах я бачу побоювання, що саме так і є. 

— Теж придумаєш… Ти — мій найкращий друг, — говорю я серйозним тоном, зазираючи йому в очі. — Як там кажуть… В першу чергу друзі, а дівчата вже потім. 

— Дякую, — Яр усміхається. — Наша дружба справді дуже важлива для мене. 

Я думаю, що дійсно останнім часом через Кіру та Сашу я дійсно забув про депресію Яра. А це неправильно. Крім мене у Яра нікого немає. 

— Для мене теж, — я киваю. — Тож все буде добре. Зустрінемось, як завжди, опівночі. Я сьогодні оберу місце і пришлю тобі адресу. Заїду за тобою, або ти за мною.

— Домовились, — він ще раз усміхається.  — І дякую за каву! 

В цю мить телефон в моїй кишені дзвонить і це так несподівано, що я навіть здригаюсь. Дістаю його, бо думаю, що це може бути хтось по роботі, але бачу, що дзвонить Саша.

Зазвичай я тільки "за" потеревенити з малим, але зараз він точно не в тему. Я відбиваю виклик і кладу телефон назад до кишені.

— Звуть на робоче місце, — не знаю, навіщо я обманюю Яра. Певно, не хочу, щоб він ображався на мене за те, що я спілкуюсь з Кірою і її хлопцем. 

— Ну давай, іди,   — він бере до рук звіт. — У мене теж купа роботи, треба продуктивно попрацювати,щоб потім з чистою совістю відпочити. 

— Так, тільки хотів це сказати, — я усміхаюсь. — Добре, я піду…

***

Коли вже заходжу до свого кабінету, то одразу набираю Сашу. Він рідко дзвонив мені в робочий час, тож я заінтригований. Може, вони з Кірою поговорили?....

Він бере слухавку майже одразу, але я вітаюсь першим, настрій хороший, можна сказати, прекрасний. І у мене хороше передчуття.

— Привіт, пробач, що не відповів, був у шефа. 

— Привіт, — каже він. — У мене для тебе дві новини, одна хороша, а друга погана. 

Не знаю, чому, але мене одразу насторожують ці слова. Значить, Кіра відмовилась? Чи Саша змусив її відмовитись? І це після того, як я не взяв Кіру там, в готелі? Я трохи стиснув слухавку в своїй руці:

— Слухаю. 

— Перша, хороша, що ми зустрінемося у суботу всі втрьох… місце можеш вибрати ти на твій розсуд.

— А друга? — все ж перепитую я, відчуваючи, що серце починає битися частіше. 

— Кіра скаже тобі, що вибрала мене, — говорить він. — Знаєш, я думав тобі цього не казати, типу, хай буде сюрприз. Але ж ми друзі, навіщо ці напружені моменти… Ми просто гарно відпочинемо, і все. Але вона хоче залишитися тільки зі мною. 

— Он як, — певно, мій голос все ж видає певні емоції, хоч я і намагаюсь говорити максимально відсторонено. 

— Ти не дуже засмутився? — питає Саша. 

— Дуже, — не приховую я, бо дійсно навіть не думав, що так сильно засмучусь. 

І взагалі я не збирався цього казати, але чомусь сказав.

— Мені шкода, що так вийшло… Я не ставив їй ультиматум чи щось таке. Просто запитав, і прийняв би будь-яке її рішення…

— Навряд тобі шкода. Ти від початку цього хотів, — я усміхаюсь, хоч на душі реально кепсько. Давно мені не було так кепсько. 

Я ж знав, що скоріш за все так і трапиться, на що сподівався? Іноді я дивуюсь сам собі…

— Мені шкода, бо тобі боляче, я це відчуваю. Чомусь мені сумно, хоча я мав би радіти, — раптом каже Саша. — Що, по твоєму, мені робити? Відступитися від неї, щоб ви були разом? Але я її кохаю…